В нашій сім’ї, багато років тому, сталось r0pe. Мій брат Олег зник. Просто, одного ранку ми не знайшли його в будинку. Речі були на місці, хіба що декілька зникло. Та й документів не було. Але ніякої записки, чи хоча б звістки комусь з рідних про свої дії не давав.
Як ми його не намагались знайти, скільки б в тлі ще міліцію не писали заяв, та ніякого результату не було. Мама мало з розуму не зійшла. Уявіть, ваша вісімнадцяти літня дитина зникає з дому та перед цим нічого не каже. Так, вже повнолітній, але хоча б щось сказати треба було.
А так як ми нічого не знали про його місце перебування, то і шукати ми почали всі і всюди. Крім міліції. Їм було байдуже. Лінь шукати, бо ж це не якась велика і цікава справа.
– Пішов гуляти ваш Олег, заспокойтесь. Набіситься і прийде. – Відповідали на кожне наше повідомлення про зникнення у відділку.
Як так можна ставитись до зникнення людини?! Добре, що зараз в поліції справи кращі, ніж в тодішній міліції, бо якби ні, то що би було зараз – не уявляю.
Йшли роки, ми все ще намагались знайти брата. Але вже не так активно. Звісно, ми переживали за нього та сподівались, що з ним все добре. Звучить не дуже, але не можуть люди тринадцять років весь час бути в напрузі та в пошуках. Мама, здавалось, що вже і змирилась. Вона переконала себе, що він просто пішов шукати кращого життя, а нам не сказав, щоб не зупиняли.
Одного разу я зустрілась зі своєю шкільною подругою. Ми розговорились, адже не бачились вже багато років, я розповіла про таке г0ре в нашій сім’ї. А вона відповіла:
– Може до в0p0 жku сходи? Ну, знає, а раптом? Все ж, надія n0мu paє останньою, тому варто спробувати. В нас в області в одному селі є жіночка, яка займається пошуком людей. Багатьох знайшла. Бере за свої послуги багато, але люди не шкодували ще про такий вклад. Це з того, що я чула.
Я поговорила з мамою і ми вирішили спробувати. Тоді ми поїхали в те село, знайшли хату в0р0жku та попросили про допомогу в неї. Взяла з нас вона багато грошей, але змогла розповісти про нашого брата та про його місце перебування. Вказала конкретне село.
Ми хутко поїхали до вказаного місця, показували всім селянам фотографію нашого брата в молодості, ще й поліцію підключили. Цього разу правоохоронці працювали добре.
Доволі швидко нам розповіли, що є в них і селі такий. Має велику ферму, тому ми пішли до угідь. Там знайшли красивий будинок, а неподалік і поля, з пасовиськами, і сараї з живність, і гаражі з технікою.
Ми постукали в двері та… Нам відкрив Олег… Мама почала плакати, я стояла, як в землю вкопана і не могла ні слова мовити. Дивлюсь на Олега, а він здивований, наче привида побачив, але на очах бринятбь сльози. Ми обійнялись, та всі троє стали ревіти.
Зайшовши в будинок та поговоривши, Олег представив нам свою дружину Аню та трьох чудових діточок, Дениско, Яна та Орест. Молоді люди вирішили все пояснити разом.
Виявилось, що Аня — дівчина з сусіднього села. Вони почали таємно зустрічатись, а одного разу я недогледівши, зробили дитину. Тоді вони розуміли, що і її сім’ї, і нашій сім’ї буде непереливки від пліток, що ходитимуть селом, тому молоді люди вирішили поїхати геть нічого нікому не сказавши. Батьки Ані, напевно, також шукали її.
Обом соромно за те, що вони накоїли. Розуміють, що не правильно зробили, але потім, коли стали на ноги, вже стало соромно за те, що втекли. Та й якось відволікало те, що вони почали займатись фермерством, заробляли гроші, розвивали сімейний бізнес. Думали повернутись, коли буде достатньо грошей, щоб задобрити рідних подарунками.
Але нас з мамою вже не хвилювало, чому вони так зробили і що ще хотіли зробити. Головне, що вони живі, здорові та щасливі. Ми нарешті знайшли мого брата. Нарешті знайшли Олега.
Тепер ми регулярно бачимось, приїздимо в гості одне до одного. Мама не може нарадітися, що в неї на три онука більше. Батько ж трохи насварила Олега, але побачивши його будинок, сім’ю та бізнес, похвалив. Хоча досі діється, але це, в певній мірі, навіть мило виглядає.
