Мій брат не хоче, щоб мама потрапила до будинку для літніх людей, але забрати її до себе теж відмовляється каже, місця нема!
Пригадую останні три місяці, як ми сперечалися з братом через маму. Після інсульту вона стала зовсім іншою: забуває все, лякається, самостійно лишатися не може весь час хтось має бути поруч. Мама потребує опіки. Всі турботи лягли на мене, немов я доглядаю малу дитину. Адже у мене і своя праця, і сімя, і власний дім. Як усе встигнути? Я запропонувала, щоб мама перейшла до гарного пансіонату для людей похилого віку, але брат був обурений і кричав, що це жорстоко. При цьому забрати її до себе він не бажає, мовляв, живе з жінкою та у їхній квартирі.
Колись ми були дружною сімєю: класична українська родина з чотирьох осіб. Мене та брата всього рік і розділяє. Нас батьки завели вже у зрілому віці. Мені тоді було 36, братові 35, а мама вже мала 72 роки. До смерті тата все начебто було добре…
А потім брат поїхав на навчання до Києва й там залишився, одружився, а я так і лишилася в рідному місті це було у Полтаві. Спочатку жила з батьками, а одружившись, ми з чоловіком винайняли квартиру, мріяли її колись купити й завести дітей. Такі тоді були наші плани…
Два роки тому пішов з життя наш тато. Мама після того стала зовсім іншою сумна, самотня, розгублена, ні на що не мала сил. Вона хворіла, а пів року тому ослабла та пережила інсульт. Всі думали не виживе. Спочатку вона ледве говорила, й рука-ноги не працювали належно. Та потроху фізичний стан поліпшився, а от розум і память навпаки. Лікарі сказали, що це не вилікуєш. Тож я лишилася поруч із мамою.
Ми з чоловіком перебралися до її квартири, я кинула роботу, перейшла на дистанційну аби бути поряд. Саму залишати не можна було ні на хвилину. Говорити мама стала краще, але розгубленість лишилася. Могла піти геть, загубитися, і ми тоді бігали по всіх дворах, шукали її. Плакала, думала, що її десь чекає тато. Все це тяжко описати Я майже не спала, страшно було лишати маму навіть ненадовго. Як спробуєш щось робити нічого не виходить, не можу зосередитися навіть на одному завданні. Чоловік натякнув, що, може, варто вже мудро вирішити й перевезти маму у приватний пансіонат.
Послуги такі коштують багато, але якщо добре підрахувати, нам з братом вистачило б оплата майже 18 тисяч гривень на місяць. Чоловік каже мені: “У тебе ж є брат. Нехай теж платить свою частину, так буде справедливо”.
Довго я вагалася, але вже розуміла: іншого вибору нема. Скільки ще я витримаю? У пансіонаті маму доглядатимуть цілодобово, буде медична допомога. Зїздила туди, все дізналася. Заплатила би, тільки щоб мама була в порядку.
Після цього подзвонила братові, розповіла всі подробиці. Хотіла, щоб він поставився з розумінням, побачив реальність. Натомість він розлютився.
Ти розум тебе покинув чи що? Як ти можеш рідну маму у якийсь пансіонат віддати? Там жодна людина не своя! А що, як її там погано зустрінуть? Ти ж бездушна! кричав у слухавку. Це ти просто хочеш позбутися мами!
Я намагалася пояснити, але він не чув. Тож я й далі доглядала маму сама. Та вже відчувала, що сил моїх бракує. Ще раз почала з ним говорити нічого не змінилося; брат був незговірливий.
Він кричав: “Я б ніколи такого своїй матері не зробив! Мама нас виховувала, освіту дала. Обоє жили з батьками, не в дитбудинку. І не жалілася, що їй з нами важко”.
Правду кажучи, ми обоє повинні піклуватися, але чому все на моїх плечах? Говорю йому: “Якщо тобі моя пропозиція не подобається забирай маму до себе, покажи, який ти добрий син!”
А він лише зітхав: “Я живу з жінкою у її квартирі. Як я переконаю її доглядати за свекрухою?”
Так мій чоловік може опікуватися тещею, а твоя дружина не може? Ти з мамою жив би твоя черга турбуватися!
Я сказала: “Добре, можу прямо зараз залишити маму тобі. Тоді ти й твоя дружина переїжджайте, доглядайте”. Брат вагається, майже не погоджується, мовляв, у нього робота, не може розпорошити увагу. Він вважає, що я так кажу, бо просто хочу уникнути обовязку.
Життя наче в страшному сні. З одного боку розумію: пора відправити маму до пансіонату для її ж добра. Усім нам стане легше. Але водночас страшно, бо я відчуватиму себе недоброю дочкою. Чоловік підтримує моє рішення каже, що там про маму добре подбають, а нашій родині теж потрібне своє життя.
Я вирішила дати братові ще тиждень. Якщо не приїде зроблю так, як треба. Бо так простіше всім. Влаштую маму у пристойний пансіонат. Кожен може радити щось, але тільки той, хто доглядає хвору людину, знає, яке це випробування. А брат хай собі вигадує виправдання для знайомих. Мені це вже набридло.
