Мені було складно з моїми синами.
Сталося так, що я виховувала синів одна. Чоловік поїхав на заробітки за кордон, коли сини ще тільки почали ходити в школу. Ми тоді не потребували грошей, на все вистачало, але Василь сказав, що хоче купити автомобіль та поїхав, відтоді я його більше не бачила.
На перших порах він присилав гроші, а потім знайшов там собі іншу жінку та забув про нас. Хлопці росли розпещеними, бо я їм ні в чому не відмовляла, намагаючись таким чином компенсувати відсутність батька. Тому вони допомагали мені лише в обмін за матеріальну винагороду.
Якось до нас у гості приїхав мій рідний брат Ярослав. Я приготувала святковий стіл, сама поставила його та накрила. Хлопці вийшли до столу, коли усе вже було готове. Потім я помітила, що вдома холодно та потрібно натопити піч. Дров не було та мені довелося йти у двір та рубати дрова. Повернувшись з дровами в дім я помітила, що Ярослав дуже здивований.
– А чому ти сама все робиш, маючи вдома два здорових лоби? Невже вони не можуть тобі допомогти? – запитав Ярослав.
– Ще наробляться, – відповіла я.
– Я погостюю у тебе місяць та навчу племінників допомагати тобі.
Наступного дня з самого ранку Ярослав заходився лагодити паркан, який уже пів року як похилився. У мене все руки не доходили привести його до ладу та й фізичної сили у мене недостатньо. Цією справою зацікавився Микола та я через вікно побачила, як він підійшов до свого дядька та запитав що він робить. Ярослав сказав, що син може приєднатися та допомогти йому. Потім прокинувся молодший син Орест та став тинятися без діла. Запитав мене де Микола, а я сказала, що він зайнятий дуже цікавою справою та не знаю чи він дозволить молодшому брату приєднатися до нього. Цікавість Ореста взяла верх та він швидко поїв, одягнувся та вискочив на вулицю. До вечора вони з моїм братом провозилися з парканом та привели його до ладу.
Коли сіли вечеряти, то Ярослав вирішив згадати наше з ним дитинство:
– Ми з вашою мамою народилися та виросли в селі. Роботи завжди вистачало, але час на забавки ми теж знаходили. Якось в нашому господарстві вилупилися курчата та ваша мама загорілася ідеєю зробити для них окремий будиночок, так вони вже їй подобались. Вона пішла до лісу та назбирала там усіляких дощок та приволокла це все додому, почала майструвати. Звичайно, у неї нічого не виходило та ваша мама не здавалася. Тоді я взявся їй допомагати. Це побачили наші батьки та дуже голосно розсміялися з нашої витівки. Сказали, що курчатка житимуть біля квочки та окремий дім їм не потрібний, а ось нашому собаці Шарику якраз стане у пригоді.
Діти слухали це все з відкритими ротами та дивувалися.
Наступного ранку Микола запропонував Ярославу разом нарубати дров. Орест лише покрутив пальцем біля скроні та сказав:
– Тобі що, робити нічого? Ходімо краще погуляємо.
– Ти не розумієш, мамі одній важко, а ми замість того, щоб їй допомогти, лише створюємо їй додаткові клопоти. Не хочеш – не допомагай.
Орест пішов бити байдики, а Микола з моїм братом нарубали дров та заходилися прибирати подвір’я. Назбиралося багато сухих гілочок та вони продумали запалити багаття. Я нарізала сала та винесла, щоб посмажити його на вогнищі, як ми це колись робили в дитинстві. Ми сиділи в родинному колі та згадували історії з нашого дитинства.
Повернувся Орест та побачив, як ми весело проводимо час та приєднався до нас. Наступного дня ми навели лад у коморі та погребі, а потім Ярослав з моїми синами відремонтували підлогу.
Я запитала у брата як йому за тиждень вдалося те, що не виходило у мене багато років.
– Хлопцям був потрібний приклад. Побачивши, що допомагати нескладно, вони втягнулися та відчули, що це їм подобається, – сміючись відповів Ярослав.
