Так сталося, що мене мама народила у неповних шістнадцять років. Хоча мені це навіть дуже подобалося. Ми завжди були на одній хвилі.
Деякі мої подруги навіть мені заздрили, адже з своїми старшими мамами вони не могли знайти спільної мови.
Так ось, я виросла і вийшла заміж. Своїх дітей ми з чоловіком не планували. Та й відкладали це питання у далекий ящик. Хотіли пожити для себе.
А мамі було сумно залишитися одній, та й вона завагітніла від свого нового співмешканця, який покинув маму. А мамі було лише тридцять вісім років, ще все життя попереду.
Пологи у мами були дуже складними і після них мама залишилася в лікарні. Було дуже багато проблем з здоров’ям. Тому дитину, мою сестру ми з чоловіком забрали до себе.
Лікарі нам одразу ж чесно сказали, що лікування і реабілітація мами триватимуть не менше півроку.
За перший місяць життя з немовлям мій чоловік наче здурів. Він нервувався, сварився і вимагав віддати Діанку до якогось притулку.
Дитина плакала, її болів животик, а чоловік лише злився. Спати він не може нормально, теж мені проблема. Я цілі дні не сплю і не жаліюся.
Я не знаю, що мені робити. Діанка ж моя сестра, я її люблю. Та й мамі в лікарні теж не солодко. От тільки мама поправиться – то й забере сестру собі.
А поки у дитини нема нікого ріднішого за мене. Як мені достукатися до свого чоловіка?
