Прожила з чоловіком більш як десять років, але діточок так і не нажили. Мені це не давало спокою. Я зробила все можливе, щоб у мене появилася дитинка. Однак дива не сталося.
Тоді в мене визріла ідея всиновити хлопчика з дитбудинку. Ця думка з кожним днем переслідувала мене все більше. І я не втрималася – поїхала в дитячу установу і поспілкувалася з малечею.
Діти були раді, що хтось привіз їм гостинці, поспілкувався. Я також після цих відвідин почувалася щасливішою.
Відвідини дитячого будинку стали частішими. Це мені приносило задоволення. Врешті серед малечі припав мені до душі світловолосий хлопчик, очі якого іскрилися радістю при зустрічі зі мною.
Поступово до відвідин сиротинця я привчила свого чоловіка. Так ми обоє вирішили усиновити цього хлопчика, якого звали Остап.
Малий і справді запав мені в душу. Я відчувала до нього почуття любові, якого мені так бракувало до знайомства з ним. З кожним днем прив’язувалася до Остапа все більше і більше.
А мій чоловік, на жаль, обурювався. Казав, що даремно ми взяли цього малого. Він його дратував. Чого? Не знаю. Можливо, спалахнули ревнощі. Оскільки до того вся моя увага була прикута лишень до Андрія, мого чоловіка. А тепер я свою увагу ділила між двома.
Хоча не менше часу відводила чоловікові. Швидше навпаки, бо з переїздом Остапа до нас додому в мені наче проснулася енергія, якої досі не відчувала. Я мала вдвічі більшу силу. Ніж до того. Усе робила з усмішкою.
А чоловік з кожним днем ставав похмурішим. Одного ранку він мені заявив, що даремно ми привели цього малого додому.
Коли ввечері повернулася з магазину додому, то нікого не застала вдома. Чоловік по телефону сповістив, що завіз малого назад, у сиротинець.
У мене руки опустилися від цих слів чоловіка. Але я не здалася. Схопила в руки сумку і помчала на зупинку. До години часу я була вже в дитячому будинку.
У час зустрічі, Остап кулачком змахнув сльозу і мовив:
-Мама, я знав, що ти приїдеш до мене.
Тепер я була остаточно впевнена, що поступила правильно. Ми вдвох вийшли на вулицю. Відчула, що тепер я не зможу без малого, який прив’язався до мене не менше, ніж я до нього. Сказала, що ніколи його не покину,
Ми вдвох приїхали додому. Чоловік аж ніяк не сподівався, що я наважуся на таке. Я відповіла, що він хай сам вирішує, чи я йому потрібна. Але я не зможу зректися Остапа. Я так довго йшла до нього, що великим гріхом би було тепер його втратити через власні помилки. Бог мені цього не простить.
