Я вже кілька місяців як одружилась зі своїм Степаном. Ми познайомились в університеті, коли він вчився, а я працювала адміністратором ресторану й навчалась паралельно. Ми закохались один в одного ще на вечірці у подруги Лізи й він регулярно проводжав мене додому після зміни. А це знаєте — справжній подвиг, бо змін закінчувалась аж о пів на першу ночі.
Одного дня мене залишили без роботи, а навчання перевели на дистанційну форму. Квартиру ми оплачувати не могли, оскільки обидва були без роботи. Довго вирішували й врешті я погодилась переїхати до нього в село. Там пандемія не така агресивна й маски ці носити не треба, а головне — безплатне житло й харчі.
Мої батьки проживали в однокімнатній квартирі, де я до студентських років жила з ними в тій же кімнаті, тому до них переїхати навіть варіанту не було! І ось — я в селі. Спочатку було дуже важко, бо я взагалі ніколи не бачила домашнє господарство й піч! Кури, свині мене лякали. Я навіть бур’ян від петрушки відрізнити не могла й не знала, як очистити грядки.
Моя свекруха Марія Львівна не надто хотіла мені допомагати освоїтись, а коли щось плутала чи не так зробила — лише сміялась, а потім звала сусідів, щоб обговорити й посміятись з моєї вмілості. Так, я не знаю, як доїти корову й що треба боронитись від півня. Такого мене не навчали. Однак, врешті я вирішила провчити цих сусідів й влаштувати їм розіграш. Моя сусідка, щоб насміхатись з мене, постійно просила мене годувати курей зранку разом з моїми, хоча знає, як той півень мене не любить й постійно нападає на мене. Я вирішила облити його водою й ізолювати поки сусідка не бачить. Наступного ранку, коли я демонстративно вийшла годувати курей, а сусідка разом зі свекрухою чекають шоу, півень навіть звуку не вигукнув. Тихо й спокійно біля мене ходив!
