“Що ти сказав?” Оля завмерла, відчуваючи холод всередині. Стоячи біля дверей, Андрій міцно стискав пучок ключів. Його зазвичай жваве обличчя набуло виразу роздратування.
“Я більше не можу так жити,” повторив він беземоційним тоном. “Ні я, ні мама. Збирай дітей і переїжджай до Затишного. Бабусина хата ще стоїть, дах цілий. Якось виживете.”
Оля дивилася на нього, наче на незнайомця. Десять років разом, троє дітей і такий вирок. Вмираюче село, де лишилося кілька хат, немає ні крамниць, ні навіть пристойних доріг.
“Чому…” почала вона, але він перебив.
“Бо я втомився,” Андрій відвів погляд. “Від постійних докорів, від нескінченного скарг, від того, що ти просто сидиш вдома з дітьми. Мама права: ти стала куркою. Я не впізнаю жінку, на якій колись одружився.”
Сльози стиснули горло, але Оля їх стримала. За стіною спали діти Настенька й Юрко, а старший, Максим, мабуть, все чув.
“Де я працюватиму? На що ми житимемо?” її голос ледве було чути. Андрій кинув на стіл конверт.
“Там трохи грошей на перший час. І документи на хату вона давно на тебе. Якщо ти така самостійна, тепер доведіть це.”
Він розвернувся і, не промовивши більше ні слова, вийшов. За хвилину вдарили двері.
Оля повільно опустилася на стілець. В голові крутилася одна абсурдна думка: “Я спекла його улюблений яблучний пиріг. На сніданок.”
Хата зустріла їх затхлим холодом. Оля увійшла, тримаючи на руках сонну Настю, і відчула, як стискається серце. Тут минуло її дитинство літні візити до бабусі, запах свіжого хліба, трави на горищі, яблук у льосі. Тепер лиш пил, павутина й присмак занедбаності.
Максим, серйозний не по роках, зайшов усередину й розчинив віконниці. Крізь брудні шибки пробивалися промені квітневого сонця, освітлюючи пилинки в повітрі.
“Тут холодно,” скаржився Юрко, обіймаючи себе.
“Зараз розтопимо піч, стане тепліше,” намагалася звути впевнено Оля. “Максиме, допоможеш мамі?”
Хлопець кивнув, не дивлячись на неї. Він мовчав усю дорогу, почувши останню розмову батьків.
На щастя, стара піч була справна. Коли полум’я охопило березові дрова, а кімната наповнилася теплом, Оля відчула легше.
“Мамо, ми довго тут пробудемо?” запитав Юрко, розглядаючи старі фотографії на стіні.
“Не знаю, серденько,” чесно відповіла вона. “Спочатку оселимося, потім вирішимо.”
Першу ніч вони провели разом у бабусиному широкому ліжку. Діти швидко заснули, виснажені переїздом. А Оля лежала, дивилася в стелю й думала, як дійшла до такого.
Ранком, звільнившись із обіймів дітей, вона вийшла у двір. Городище заросло бур’яном. Яблуні, що колись давали рясний врожай, тепер стояли криві, з поламаними гілками. Старий хлів хилився, а криницю вкрив мох.
Оля оглянула своє нове володіння й несподівано для себе гірко, розпачливо засміялася. Ось воно її спадщина. Її новий початок.
Перші дні в селі здалися нескінченним кошмаром. Кожного ранку вона прокидалася, сподіваючись опинитися в квартирі, почути шум кавоварки й голос Андрія.
“Мамо, коли тато приїде за нами?” питала Настя, звикла до недільних прогулянок з батьком.
“Скоро, крихітко,” відповідала Оля, не знаючи, як пояснити те, чого сама не розуміла.
Телефон мовчав. Андрій ігнорува
