Сьомий поверх приватної лікарні був неприродно тихим. Серцевий монітор видавав рівномірний звук, а біле світло освітлювало бліде обличчя Оксани, яка щойно перенесла операцію з приводу пухлини щитоподібної залози. Тільки-но вона вийшла з наркозу, як побачила свого чоловіка, Богдана, що стояв біля її ліжка з паперами в руках.
Вже прийшла до тями? Добре, підпиши тут.
Його голос був холодним, без жодної жалю.
Оксана, спантеличена, прошепотіла:
Що що це за папери?
Богдан різко підсунув їх до неї:
Розлучення. Я все вже оформив. Тобі лише залишається підписати.
Вона завмерла. Губи тремтіли, у горлі болить після операції вона не могла вимовити й слова. В очах стояв біль і нерозуміння.
Ти жартуєш?
Не жартую. Я вже казав не хочу жити зі слабкою та хворою жінкою. Втомився тягнути все на собі. Ти теж маєш відпустити мене, щоб я міг жити так, як відчуваю.
Він говорив спокійно, наче обговорював зміну телефону, а не кидав дружину, з якою прожив майже 10 років.
Оксана гірко посміхнулась, сльози покотилися по щоках.
То ти дочекався моменту, коли я не можу навіть встати, не можу за себе постояти щоб змусити мене підписати?
Богдан на мить замовк, потім кивнув:
Не звинувачуй мене. Це мало статися рано чи пізно. У мене є інша. Вона більше не хоче ховатися.
Оксана стиснула губи. Біль у горлі не йшов у жодне порівняння з тим, що рвало її серце.
Але вона не кричала, не голосила лише тихо запитала:
Де ручка?
Богдан здивовано підняв брови.
Ти справді підпишеш?
Хіба не ти сам сказав? Це мало статися.
Він вклав ручку в її тремтячу долоню. Вона повільно вивела своє імя.
Готово. Сподіваюся, ти будеш щасливим.
Дякую. Я відправлю твою частину майна, як домовились. Бувай.
Він розвернувся і вийшов. Двері зачинилися за ним тихо і моторошно.
Але не минуло й трьох хвилин, як вони знову відчинилися. У палату увійшов чоловік. Це був лікар Тарас, найкращий друг Оксани ще з університету, а тепер хірург, що її оперував. У руці він тримав медичну карту та букет білих троянд.
Мені сказали, що Богдан був тут?
Оксана ледь посміхнулася:
Так. Прийшов розлучитися.
Як ти?
Краще, ніж будь-коли.
Тарас сів біля неї, поклав квіти на столик і мовчки простягнув конверт.
Це проект твоїх документів на розлучення. Їх надіслала твоя адвокатка. Ти просила, якщо Богдан принесе папери, віддати тобі це для підпису.
Вона відкрила й підписала, не вагаючись. Потім подивилася на Тараса її очі сяяли, як ніколи.
Відтепер я не буду жити заради когось. Мені більше не треба вдавати, що я «достатньо хороша дружина», або прикидатися сильною, коли мені боляче.
Я тут. Не щоб замінити когось, а щоб йти поряд, якщо я тобі потрібен.
Оксана ледь кивнула. По її щоках покотилася сльоза але не від болю. Від полегшення.
Через тиждень Богдан отримав посилку. Там були підписані ним документи про розлучення а разом із ними маленький запис:
*«Дякую, що пішов. Тепер я більше не мусила триматися за того, хто давно мене відпустив. Покинутою була не я. Це ти бо назавжди втратив ту, що любила тебе всім серцем.»*
І тоді він зрозумів: той, хто думав, що контролює ситуацію, насправді був останнім, кого безжально кинули.
