Зі своїм чоловіком познайомилася на весіллі в своєї подруги. Одразу сподобалися один одному і затоваришували.
Зустрічалися впродовж року, а потім вирішили одружитися. Я була на сьомому небі від щастя.
Ігор ставився до мене з великою ніжністю. Ми проводили багато часу разом. Любили подорожувати. А ще захоплювалися їздою на велосипеді. Об’їздили дуже багато цікавих місцевостей. Це нас ще більше зблизило.
Незадовго я завагітніла. Ігор дуже радів такій новині і з ще більшою увагою ставився до мене. Приносив щодня додому багато фруктів. Увечері ми йшли разом на прогулянку.
Так наближався день прологів, коли мало появитися таке бажане для нас обох малятко.
Я вже скуповувала все необхідне для дитини, бо потім мені буде не до того. Ігор також не має багато вільного часу, бо працює щодня.
Так ми придбали маленьке ліжечко, коляску, ванночку, гору різної одежі для маляти. Я не вірила у всякі забобони, що наперед купувати не можна.
І ось цей день настав. Проте процес народження був для мене не таким легким, як це написано в книжках. Я ніяк не могла розродитися. Промучилася пів доби. Врешті все сталося і я провалилася в сон. Коли повернулася до свідомості, а було це над ранком, до мене підійшов лікар і повідомив, що моя дитина ніколи не буде ходити – в неї вражений спинний мозок внаслідок важких пологів.
Я не хотіла вірити його словам. Мені здавалося, що це частина сну. Що це прикра помилка, яку можна виправити. Трохи заспокоїлася. Однак діагноз підтвердився на ретельному обстеженні.
Мені хотілося заснути і не проснутися від почутого. Я шукала розради, однак її не було.
Зателефонувала чоловікові і розповіла йому про цю сумну звістку. Він мої слова зустрів протяжним мовчанням, а потім різко майже прокричав, що він не хоче бачити цієї дитини. Щоб я не посміла її привозити додому.
Це був для мене ще один несподіваний удар. Як таке міг сказати мій Ігор, який так леліяв мене упродовж всієї вагітності? Як?
Коли мені принесли доньку, я намагалася розгледіти в ній цю патологію, про яку мене попередили лікарі, Однак бачила миле личко, яке час від часу плямкало зворушливо своїми губками – шукало цицю. Простягало свої мініатюрні рученята, затиснені в кулачок. Глипало оченятами і, коли не задовольняло своєї потреби, кумедно плакало.
У цій напрочуд милій істоті я не бачила нічого такого, щоб мене лякало, скоріше навпаки – я не могла відірвати від неї очей. Вона мені була напрочуд мила. Як я можу залишити таку чарівну крихітку в лікарні? Я не зможу цього зробити!
До останнього вірила, що Ігор передумає, оговтається і не буде таким жорстоким щодо цього милого створіння, яке ми вдвох привели на світ. Кому ж наша донечка може бути ближчою, якщо не нам?
Проте мої сподівання, мої сльози не зворушували Ігоря. Він твердо стояв на своєму. Тоді я наважилася на останній крок – сказала, якщо він не приймає нашої дочки, то і я також йду від нього. Він холодно сказав: «Йди!». Це був ще один удар, завданий мені зненацька найріднішою людиною.
Між чоловіком і дочкою я вибрала свою кровинку. Одразу з лікарні переїхала жити до батьків, які з розумінням поставилися до моєї проблеми.
Настя росла гарненькою і доволі кмітливою дівчинкою. Я була щаслива, що свого часу не зреклася її, бо , мабуть, не простила б собі такого поступку.
У тата був близький знайомий, який свого часу працював військовим лікарем. Він оглянув мою дитину і сказав, що, можливо, зможе мені допомогти. Так я щодня возила Настю до нього на масаж. Це тривало майже два роки. І диво все-таки сталося – Настя пішла власними ніжками. Моєму щастю не було меж.
А Ігор за пів року втрапив у ДТП і став інвалідом – переміщається на візку. Якось зустріла його на вулиці, коли гуляла з Настею. Біль стиснув груди, і я не змогла підійти до нього.
Не змогла простити йому того, що Настя росте без батька. Я відвернулася і пішла в протилежну сторону. І чомусь подумала про те, якби Ігор тоді прийняв нашу донечку з діагнозом інваліда, то з ним би такого не трапилося. Але час, як і подій, не відкрутиш назад.