Мій перший чоловік жив розумом своєї матері. Шкода, що я зрозуміла це, коли ходила зі здоровенним пузом поперед себе

Мій перший чоловік жив розумом своєї матері. Шкода, що я зрозуміла це, коли ходила зі здоровенним пузом поперед себе. Після весілля, яке й весіллям важко назвати, бо Валентина Петрівна сказала, що це гроші на вітер, а Богдан швидко погодився, чоловік звісно не зміг відірватися від маминої спідниці. Тому довелося мені йти у невістки й жити біля свекрухи.

Скажу вам, як є, я старалася догоджати Валентині Петрівні в усьому. Вставала раніше всіх, щоб корову подоїти та сніданок приготувати. Цілий день на ногах, не присіла жодного разу. То прибирала, то прала, то випікала. Замість подяки – критика. На вікнах залишила розводи, пироги у мене підгоріли, борщ пересолений й навіть у корови дійки після моїх рук почервоніли.

«То може в неї алергія на мене?» – пожартувала я й запропонувала свекрусі самій її доїти, щоб бідолашна тварина не страждала. Валентина Петрівна мого гумору не оцінила й наговорила Богданові такого, що купи не в’яжеться. Мовляв, я її ображала, обзивала та ще й заявила, що нічого більше робити не буду.

Мій муженьок мене навіть слухати не став, одразу до кулаків. Ніколи в житті на мене батьки руки не підіймали, навіть не крикнула, а тут чоловік…Терпіти не стала, одразу пішла свої речі збирати й сказала, що подам на розлучення. Цілком можливо, що Богдан мене кохав, бо чи не вперше матері своєї не послухав й кинувся зупиняти. На коліна впав, пробачення просив й обіцяв, що ми переїдемо жити окремо.

Я дурепа вуха розвішала й повірила. Залишилася з умовою, що не більше, ніж через тиждень нас тут не буде. Помирилися ми знатно, так, що через два тижні я зрозуміла, що чекаю на дитину. Нікому нічого не говорила. Мало що свекруха могла зробити, я їй не довіряла. Робила я тепер менше, але ніхто нічого мені не говорив. Богдан почав наш переїзд відкладати, мовляв, зараз грошей немає, треба ще зачекати.

Довелося його підштовхувати, тому й про немовля розповіла. Він же, патякало, одразу своїй матусі про все розповів. Валентина Петрівна не особливо зраділа, радше навпаки. Ця зміюка почала нашіптувати моєму чоловікові, що дитина не від нього, бо їхній молодий сусід давно на мене скоса дивиться і я йому постійно посміхаюся. Це ж який треба бути безхребетним, щоб в усе це повірити.

Після народження сина стало ще гірше. Свекруха не соромлячись навіть при мені заявила, що дитина на них не схожа, значить не від Богдана. З пологового мене забирали батьки, а новоспечений татусь навіть не з’явився. Коли пішла робити свідоцтво за разом подала на розлучення.

Коли Михайлику виповнився рік, я вдруге вийшла заміж й знову доля повернула мене в те ж саме село, де жила моя дорога колишня свекруха. Богдан не витримав косих поглядів односельців, адже ніхто не підтримав їхньої балади про те, що я немовля нагуляла. От він і втік кудись на заробітки, а куди, ніхто не знає.

З Назаром ми купили власний будинок. Він став справжнім татом для мого сина й господар від бога. Я неймовірно щаслива. До того ж з новою свекрухою у мене склалися прекрасні стосунки. Марія Василівна мене донечкою називає, а мого Михайлика просто обожнює. Ніколи його без подарунка чи поцілунку не залишає.

Син мій росте, як на дріжджах й чим старшим стає, тим більше на свого рідного тата схожий. Люди звісно це увагою не оминають й починають перешіптуватися. До колишньої свекрухи ці розмови також доходять, але ту неприступну стіну нічим не пробити. Ми коли вулицею йдемо й рідний онук з нею вітається, вона голову вбік відвертає.

От так буває у житті, що чужі люди для нас із сином стали ріднішими за кровних.

Оцініть статтю
Дюшес
Мій перший чоловік жив розумом своєї матері. Шкода, що я зрозуміла це, коли ходила зі здоровенним пузом поперед себе