Я знову змінила роботу. Це вже моя третя робота за останніх п’ять років. І скажу вам так, що я працюю на ній уже вісім місяців і поки задоволена.
Зарплата середня, вища за мінімальну у два рази. То ж можна жити.
Виплачують все стабільно та із точністю до дня. Правда офіційну мінімалку дають через банк, а решту різниці – готівкою в конверті. Але суть не в цьому.
Я на життя витрачала лише ті кошти, що отримувала в конверті, а з банківського рахунку офіційну зарплату так жодного разу і не знімала. Причина проста – до банкомату досить далеко йти, щоб зняти готівку без комісії. Та й мені не було потрібно, я цілком влазилася з своїми скромними потребами у ту другу частину.
То ж за вісім місяців у мене набігла гарна сума і її якраз вистачило, щоб полетіти на відпочинок до моря. А точніше – у Єгипет.
Я запропонувала батькам, що хочу перед випускним у школі зробити такий подарунок молодшій сестрі і полетіти до Єгипту з нею. А батьки й не були проти.
То ж у потрібний день і час ми з моєю сестрою Соломією стояли з валізами, квитками та путівками у холі аеропорту.
Приїхали завчасно, пройшли всі необхідні митні контролі, взяли кави і сиділи собі спокійно в очікування нашого рейсу. Аж за хвилин двадцять-тридцять до залу очікування увійшла досить огрядна, але молода жінка з валізою і дитиною. Хлопчику років три-чотири з вигляду.
Я не можу вам передати і описати як же він вередував. Він і кричав, і пищав, і плакав. Навіть копав ніжками і кусав маму за руку. Це був просто жах.
Вгамувати вона його не могла. На зауваження від усіх хто сидів у залі очікувань – цей малий не реагував теж.
Ми з сестрою заспокоювали одна одну, що це не надовго. Ще хвилин сорок і підемо на посадку у літак, а цей невгомонний хлопчик залишиться чекати на свій рейс.
Ага! Він попрямував з нами. Ми лише критично переглянулися з сестрою.
І за іронією долі – ця мама з сином мали місця в літаку напроти нас.
Ми летіли вперше. Нам і без того було дещо лячно. У салоні літака цей малий поводив себе ще гірше. Його не витримували ні пасажири, ні стюардеси.
І це ми ще навіть не злетіли.
Після того, як шасі відірвалися від землі у цього хлопчика почалися справжні припадки. Ми таке бачили вперше. Він почав битися голову об спинку переднього сидіння, в ілюмінатор і ніхто не міг дали йому ради. А потім у нього почалася дуже сильна кровотеча з носа.
Стюардеси надавали першу медичну допомогу і лише за хвилин двадцять він заспокоївся і заснув.
Ми ж то думали, що хлопчик просто не вихований і не адекватний, а виявилося що в нього чи то хвороба чи панічна атака від боязні висоти.
От я не розумію, невже його мамі не шкода власну дитину. Та поїдь собі на море з дитиною десь в межах нашої країни, чи на автобусі в сусідню Болгарію. Це ж звірство якесь так мучати дитину.
Коли ми направилися до трансферу до готелю то раділи з Соломією, що вже не побачимо цю мамочку і її синочка. Адже вони не їхали нашим автобусом.
Як же ми помилялися. Вже наступного дня в готелі ми виявили, що саме вони є нашими сусідами через стіну. Як ми здогадалися – та дуже просто, по знайомих криках.
Ми думали, що наш відпочинок зіпсовано. Але люб’язні працівники готелю перемістили нас в інший корпус. За це ми їм безмежно вдячні.
Мами, не травмуйте своїх дітей, їм цей відпочинок не принесе ні користі, ні задоволення, якщо вони страждають подібними проблемами.
