Я була у своїй кімнаті, коли мама приймала у себе чергового залицяльника. Хоча варто було віддати належне цьому терплячому чоловікові, бо він затримався біля неї довше попередніх. Володимир, так звали цього дядька, мені не подобався. Постійно якийсь насуплений та злий, коли бачив мене, одразу наказував повертатися до кімнати. Тому коли він приходив у гості, я знала, що виходити не можна.
Цього разу між ним та мамою виникла якась суперечка. Я не чула початку, але зрозуміла, що сваряться вони через мене. Володимир казав, що не візьме жінку з малою дитиною, адже я чужа йому. Мама запитувала у нього, куди ж мене подіти. Раптом їхні голоси стихли. На декілька хвилин запанувала мовчанка. Далі слова матері: «Я знайшла його адресу. Відвеземо її туди»
Двері моєї кімнати відчинилися. Мати почала похапцем збирати мої речі у пакет. Я була малою дитиною, стало страшно. Не розуміла, що відбувається. Мої сльози дратували Володимира й він звереснув: «Перестань ревіти! Не мала вже дитина». Ну звісно у 5 років дітей цілком можна назвати дорослими.
Дорогою ніхто не промовив ні слова. Мене привезли до якогось чужого додому. Далі мама наказала вилазити із машини. Я хотіла взяти її за руку та вона нервово відсахнулася від мене. Вручила мені папку із якимись документами, пакет із речами й подзвонила у дзвінок. Не встигла я зрозуміти, що відбувається, як її й слід простиг.
Не знаю скільки я там простояла, але здавалося, що вічність. Двері відчинилися. На порозі стояла приємна жінка з лагідним голосом. Вона запитала чи я часом не заблукала. Що могла відповісти маленька 5-річна дівчинка. Правильно нічого, натомість я розплакалася. Мене провели у дім.
Поки я на кухні пила чай з печивом, у вітальні сварилися господарі дому. Мій рідний батько кричав на свою дружину. Називав її божевільною й хотів спровадити мене до дитячого будинку. Дякувати богу, що Настя, його дружина, не дозволила. Весь день вона провела біля мене. Розпитувала всякі дрібнички. Що я люблю їсти, який мій улюблений колір та чим я займаюся у вільний час.
Ввечері мене познайомили зі старшим братом. Денис привітно мені посміхнувся. Сказав, що завжди мріяв про меншу сестричку. Чужі люди ставилися до мене краще, ніж рідні батьки.
Перших кілька місяців я жила, як на пороховій бочці. Кожного вечора батько розпочинав сварку з Настею про те, що вони не потягнуть двох дітей. Денис навчається в університеті, а я маю йти до школи. В нього все зводилося до грошей. Настя була невблаганна. Чітко дала зрозуміти, що я залишаюся.
З часом я усвідомила, що нарешті може називати це місце домом. З дозволу мачухи почала називати її мамою. Настя полюбила мене усім серцем, а Денис допомагав з уроками. Батька так і не прийняв того факту, що я його дитина. Ставився до мене, як до чужої.
Одного прекрасного дня він не повернувся з роботи. Мама сказала, що вони розлучаються. Вже пізніше вона зізнається, що чоловік їй зраджував та жив на дві родини. Ми не засмутилися, навіть навпаки зраділи цій новині.
Щоб прогодувати родину Настя влаштувалася на роботу. За професією вона була швачкою. Спершу продавала одяг, згодом почала шити на замовлення. Якось мама отримала велике замовлення: пошити весільну сукню. Я їй допомагала, як модель. Замовниці плаття дуже сподобалося й вона порекомендувала маму своїм подругам.
Словом так ми наважилися відкрити власне весільне ательє. Денис на той час закінчив навчання, тож взяв на себе офіційну частину бізнесу. Я робила фото та вела сторінку нашого ательє в інтернеті. Про нас дізнавалося все більше людей. Через деякий час ми навіть найняли додаткових робітників.
Одного дня у наш салон прийшла моя біологічна мама. Почала каятися та виправдовуватися, що шукала мене довгих 15 років. На що я спокійно відповіла: «Мене не потрібно було шукати. Весь цей час я була там, де ти мене залишила. Варто тобі подякувати за те, що покинула мене. Тепер у мене є справжня мама». Більше ми її не бачили.
