Щоденник, 14 червня
Мій свекор вважав, що й надалі ми будемо його підтримувати.
Мій чоловік виріс у дружній, люблячій родині. Та коли його батькові Івану Івановичу виповнилося 57 років, його дружина раптово померла. Безперечно, це було випробуванням для Івана Івановича велике горе. Ми вирішили продати його квартиру в Дніпрі, розділити гроші та взяти його до себе у помешкання у Києві, щоби він міг якось оговтатись після втрати. Все виглядало розумно, сімейно.
Я думала, що він поживе з нами пів року, придбає собі нову оселю й почне все з початку, але цього не сталося. Йому дуже сподобалось жити разом із нами. Ні копійки не давав ані на комунальні послуги, ані на продукти. Я готувала йому їжу, прала білизну, прибирала в його кімнаті. Єдине, що він робив ходив на роботу. У нього було життя, як на санаторії.
Так він жив з нами одинадцять років. Згодом почав постійно вчити нас розуму, диктувати власні правила, втручатися у все ми втомилися. Ми з чоловіком вирішили купити Івану Івановичу хатинку під Броварами, щоб він міг жити окремо. Він ще зовсім не старий, здоровя не підводить, може сам давати собі раду.
Ми придбали для нього будинок, облаштували все необхідне, щоб йому було комфортно. Тепер він почав вигадувати різні болячки начебто серце болить, то щось інше. Розповідає небилиці лише з тією метою, аби повернутися до нас додому. Та я вже не хочу цього. Я хочу нарешті побути в тиші, відпочити зі своєю найближчою сімєю. Я виснажена. Що ж робити далі?
