Я вийшла заміж за досить багатого чоловіка, однак майна було не в нього, а в його батька. Щоб одружитись, мені довелось пройти ряд випробувань й тестів, після яких вся ця безглузда гра повинна була закінчитись. Його батько Петро Вільський бажав для свого сина слухняну невістку з ідеальним здоров’ям, європейської раси й вищою освітою лікаря або вчителя.
Він вбачав, що лише ці професії варті для дружини його сина й матері його майбутніх внуків. Ніякої бізнесменки чи управительки, чи інженера він би не вподобав. На щастя, я підійшла за цими вимогами. Тоді мене мій чоловік Антон запевнив, що після весілля все зміниться, бо коли я увійду в їхню сім’ю чи нескінченні перевірки на вірність, слухняність й терпимість закінчиться. Як я тоді не збагнула, що все не так просто й що свекор буде втручатись регулярно у наше життя.
Після весілля, свекор подарував нам садибу на околиці столиці, аби ми почали будувати свою сім’ю. Я була щаслива й рада тому, що буду хазяйкою такого майна й матиму найманих помічників, які допомогли б мені по господарству й догляду за садом. Все було б чудово, якби не одне але!
Мій свекор постійно вказував нам що робити. Від меблів, які потрібно купувати до виховання дітей. У мене вже на той момент народились двоє хлопчиків, який свекор обожнював вже більше за сина. Саме він вирішував де і як я повинна народжувати, хто має хрестити дитину й де. І це був тільки початок. Я була дуже обурена, коли мою дитину мали хрестити якісь незнайомі мені бізнес-партнери свекра. Я боролася як могла, але як тільки почала давати опір Петру Вільському, то наступного дня на роботу до моїх батьків прийшла комісія з перевіркою й податкова й почались сутички, за яких мої батьки могли б постраждати чи навіть потрапити за ґр ати.
Якби у нього була дружина, може б він не був би такий жорстокий. Вона померла ще коли Антону було 7 років. Це був нещасний випадок, хоча знаючи мого свекра хто зна. Нещодавно він повідомив, якщо я знову буду перечити його волі, то Антон зі мною розлучиться й забере опіку над дітьми й майно, і я більше ніколи не побачу своїх дітей.
Моїм синам вже 5 років й скоро вони підуть в інтернат, де вчився їхній батько, а до того й Петро Вільський. За словами свекра, там вони навчатимуться бути справжніми чоловіками нашої сім’ї. Як ви вже могли зрозуміти, я не хочу аби мене розлучали з дітьми. Мені більше не потрібна ця розкіш, вілла, коштовності й вбрання з нескінченними поїздками в Європу. Все це не варте розлуки з моїми дітьми. Я вирішила поговорити з чоловіком, але він з дитинства наляканий своїм батьком і навіть не уявляє як піти проти його волі.
Все-таки наше щастя й сім’я взяли верх над його страхом й ми покинули ту віллу й оселились у квартирі. Мій свекор обурено почав нам погрожувати, однак нічого серйозного робити не став. Просто забрав усе майно у кошти на існування, але ми були до цього готові. Зараз ми проживаємо у квартирі і я влаштувалась на роботу касиром в супермаркет, а мій чоловік сидить вдома й підробляє нелегально, бо його батько перекрив всі шляхи для його розвитку. Нехай у бідності, але наша сім’я буде разом. Та й і я втомилась від постійних наказів свекра. Більше в нього немає влади над нашою сім’єю.
Але є одне але. Коштів на існування зовсім не вистачає. Піклування про двох синів забирає занадто багато витрат й ми скоро опинимось на вулиці, або ще гірше біля ніг мого свекра просити пробачення, що прийняв нас у свої обійми. Напевно, він на це і розраховує. Поки ми тримаємось, але як бути далі?
