Мій син був моїм другом і опорою все життя, але після весілля ми стали чужими.
Мій єдиний син, Дмитро, завжди був золотою дитиною чемним, добрим, завжди готовим допомогти. Так він виріс, так і залишався, навіть ставши дорослим. До весілля ми були нерозлучні: часто бачилися, годинами розмовляли про все й ніщо, ділилися радощами й смутком, підтримували одне одного. Звісно, в розумних межах я не лізла в його життя без потреби. Але все зруйнувалося, коли в ньому зявилася вона Марія.
На весілля від батьків Марії молоді подарували квартиру-студію у самому центрі Києва, нещодавно відремонтовану. Вона стала їхнім майном, затишним гніздечком. Мене ніколи не запрошували до них у гості, але син показував фотографії: світлі стіни, нові меблі, затишок. Після смерті чоловіка в мене не лишилося грошей, тож я вирішила віддати молодим майже всі свої прикраси золоті ланцюжки, каблучки, сережки, зібрані за роки. Я сказала Марії: «Якщо хочете переплавити я не проти». Хотіла їм допомогти на початку шляху.
Але Марія Відразу показала себе. Характер як бритва. Я помітила, як вона оглядала конверти з грішми, що дарували на весілля, її цікавість ізрахувати суму мене насторожила. З одного боку, ця риса могла б зробити її гарною дружиною, але з іншого варто було бути насторожі. Сучасні жінки часто бачать у чоловіках лише гаманець, витрачають їхні гроші, як свої, потім розлучаються, забирають половину і шукають нову жертву. Я не бажаю такого Дмитру, але неспокій гризе мене зсередини.
Через півроку після весілля Марія заявила, що дітей поки не хоче. «Не зараз, казала вона, у нашій маленькій квартирі це неможливо». Розводила руками: «Що робити? Я не хочу брати кредит, і невідомо, коли ми зможемо купити більше житло. Дмитро ще не став великим начальником». Вона міркувала голосно, але в її словах відчувався холодний розрахунок. А я живу в будинку, який почав будувати мій покійний чоловік. Він незавершений: діри в стінах, взимку лякаюче холодно пенсії не вистачає на опалення. І тут Марія кинула: «Продай будинок, купи собі однокімнатну, а решту віддай нам на нову квартиру. Тоді подумаємо про дітей».
Ви розумієте, що це значить? Вона хоче, щоб я, стара й слабка, перебралася в комірчину, поки вони возьмуть усе найкраще. А далі хто знає? Може, і цю комірчину відберуть, щоб відправити мене в будинок пристарілих. Спочатку я навіть подумала погодитися якщо вони допомагатимуть мені фінансово хоч раз на місяць. Але тепер? Ніколи! З такими, як Марія, треба тримати вуха гострими від неї можна очікувати будь-чого.
Після тієї розмови Дмитро кілька разів приходив. Він ненавязливо натякав, що ідея непогана: «Навіщо тобі великий будинок? В квартирі було б простіше, комунальні нижчі». Я стояла на своєму: «Місто росте, через 510 років земля підскочить у ціні. Продавати зараз дурість». Одного разу запропонувала: «Давайте поміняємося. Ви живете в моєму будинку, а я у вашій квартирі». Адже це ж одне й те саме, правда? Але Марія відмовила. Їй не сподобалося, що будинок потребує ремонту, інвестицій, а я жила б без клопоту в їхній готовій квартирі. Їй потрібен комфорт, навіть якщо моя пропозиція вигідніша. Вона така і з цим нічого не поробиш.
Потім я захворіла. Сильно, так що не могла встати температура, кашель, нестерпний біль у голові. Я дзвонила Дмитру, благала приїхати, привезти їжу, ліки. Розуміла, що в молодих мало часу, але у мене не було сил навіть води вскипятити. Колись я б і подумати не могла, що він не кине все та приїде. А тепер? Він прийшов лише наступного дня. Приніс якийсь «Фармацитрон», залишив на столі пачку аспірину без упаковки, мабуть, прострочену, похитав плечима й пішов. На щастя, знайома допомогла привезла суп, ліки, усе необхідне. А якби не вона? Що б зі мною сталося?
Мій син був моїм світлом, моєю підтримкою все життя. Я вірила йому сліпо він був більшим, ніж син, він був другом, частиною мене. Але весілля все стерло. Ми стали чужими, і я безсила це змінити. Він мій єдиний, моя любов, моя гордість, але тепер я бачу: його серце більше не зі мною. Він обрав її. Марія постала між нами, як стіна, а я залишилася по той бік сама, покинута, непотрібна. Розум каже: звязок перервано. Час йому обрати мати чи дружина. І вибір очевидний. Але серце ще вірить, що він згадає, ким я для нього була, що повернеться. Та з кожним днем ця надія тане, як сніг на весняному сонці.
Життя вчить: любов не завжди залишається взаємною. Іноді навіть найміцніший звязок розпадається, залишаючи лише спогади. Але найважче змиритися, коли твоя любов обирає когось іншого.
