У старості літ мій син перестав зі мною розмовляти. Він знову повернувся до жінки, яка вже колись розбила йому серце.
Кожна матір бажає своїй дитині лише найкращого. Щоб поряд був коханий, щоб справа приносила радість, а життя складалося без болю й розпачу. Та, як часто буває, діти нас не чують, роблять ті самі помилки, наступають на ті самі граблі. Так сталося й із моїм старшим сином. Після розлучення він, здавалося, усе зрозумів. А потім — знову крок у ту саму безодню.
Коли він ще юнаком повернувся з навчання, зустрів дівчину на ім’я Соломія. Наш невеличкий городок на Чернігівщині швидко доніс до мене чутки: про неї погано говорять, багато хлопців, вічні сварки з батьками. Але я вирішила — дам шанс. Адже я ж матір. Побачити Соломію — означало зрозуміти, хто оволодів серцем мого хлопця.
Я вимила до блиску хату, зварила борщ, накрила стіл. А вона прийшла… жуючи жуйку, з зухвалим поглядом і викликаючою поведінкою. Ані «доброго дня», ані поваги в словах. Залишила враження людини, якій глибоко байдуже на інших.
Багато хто тоді питав мене: «Марічка, ти що, не бачиш, в яку історію він лізе?» Бачила. Звісно, бачила. Але Дмитро тоді був засліплений. За місяць вони вже подали заяву до ЗАГСу. Батьки Соломії все оплатили. Я мовчала. Я сподівалася, що кохання змінить її.
Та дива не сталося. Соломія не готувала, не прибирала, замовляла їжу, а коли син втомлювався — влаштовувала істерики. Він прибігав до мене, плакав, пив чай і знову повертався до неї. Аж поки не розійшлися. Тихо. Без скандалів. Через півроку.
Я бачила, як він страждав. Замикався. Мовчав. Уникав розмов. І я — знову як мати — спробувала йому допомогти. Познайомила його з донькою своєї давньої знайомої. Розумна, лагідна, спокійна. Не красуня, але з душею і серцем. Вони почали зустрічатися, гуляли, сміялися, будували плани. Я вже уявила, як няньчитиму онуків. Але…
Соломія повернулася.
Спочатку дзвонила. Потім приїжджала. Потім Дмитро знову почав зникати. Одного дня він прийшов до тієї дівчини — до тієї, що допомогла йому повернутися до життя — і сказав, що вони «різні люди». А через тиждень повідомив мені, що знову одружується. На Соломії.
Я не вірила своїм вухам. Питала: «Навіщо? Адже ж було! Ти вже знаєш, чим це закінчується». Він лише мовчав. А коли набрався сміливості, подзвонив і сказав: «Мамо, ти не приїдеш на весілля. Я знаю, як ти до неї ставишся. Не хочу псувати свято ні тобі, ні собі».
Він відмовив мені. Мені — матері, що ночами не спала, що тримала його за руку, коли у нього не було сил підвестися з ліжка. Заради кого? Заради тієї, що колись розбила його. Заради тієї, кого навіть власні батьки не можуть виправдати.
Я б не пішла. Я знаю. Але почути це — було ніби отримати ляпаса.
Тепер я часто думаю: у мене було два сини. А зараз — один. Хоч обидва живі. Просто один із них — сам викреслив мене зі свого життя. І за що? За те, що я була чесною, за те, що хотіла вберегти його від болю?
Кажуть, не можна відмовлятися від дітей. Щоб не сталося. Але що робити, якщо дитина сама викреслює тебе, ігнорує, відштовхує? Коли твої слова, твоя турбота — це тягар, який він скидає, як непотрібний вантаж?
Я не проклинаю. Я не злюся. Я просто втомилася. Втомилася чекати, коли він розплющить очі. Втомилася сподіватися, що одного дня він скаже: «Мамо, ти була права». Я більше не чекаю. Мій молодший син поруч. Він допомагає, дзвонить, приїжджає. У нього є родина, у нього є совість.
А в Дмитра — лише Соломія.
