Сльози мовчать, а серце болить… Важко зізнатися навіть собі, що твоя дитина відвернулася від тебе. Що прожила життя, віддаючи себе йому, відмовляючись від усього, а в підсумку залишилася сама. Де я помилилася? Може, характер у мене нелегкий. Може, занадто багато пробачала. А може, кохала до самознищення.
Я сама виховувала сина. Чоловіки траплялися, але користі від них не було. Одні шукали вигоди, інші — порятунку, треті — лише моїх грошей. Все тягнула на собі. У дев’яності не було часу на сльози — працювала на знос, аби синові вистачало їжі та навчання. Сама не доїдала, не купувала собі нічого — все йому.
Потім доля звела мене з одруженим чоловіком. Нехай засуджують, але саме він допоміб синові стати на ноги. Працював у нафтовій компанії — влаштував туди ж і його. Зарплата була невелика, але гроші з’являлися тоді, коли були потрібні. Не в грошах річ — у підтримці.
Син закінчив технікум, потім університет, але без досвіду його ніхто не брав. Працював на фабриці, але витримував недовго — хотів заробляти, а не вбиватися. Я вірила в нього, сподівалася, що колись у нього буде своя справа. Вкладала останні гроші, аби тільки не збився зі шляху.
А потім він привів її. Симпатична, але пуста. Дурнувата, капризна не за віком. Та коли він вирішив — я змирилась. Вагітність, весілля, надії. Мріяла стати бабусею. Радувалася, як дитина. Навіть організувала їм весілля.
Знайомий допоміг — дав грошей на обручки. Я сказала невістці: «Вибирай щось по бюджету. Цієї суми вистачить на двох». А вона взяла перстень утричі дорожчий. Їй було байдуже — хотіла найкраще, навіть якщо чоловік залишиться без кільця. З того моменту я стала для неї ворогом. Просто тому, що поставила межі.
Та я мовчала. Купила їм машину, аби син міг підробляти після роботи. Думала — полегшила життя. А потім усе пішло під укіс. Дитина — неспокійна, кричить, не спить. Син працює без перерв, допомогти не може. Її батьки почали нарікати: «Який же з нього чоловік?», «Який же він батько?». Вони продали авто. Дохід впав. Потім — розлучення. Син почав пити. Позбавили прав. Все розвалилося.
Я його витягла. Змусила піднятися. Він знову став на ноги, навіть відкрив справу — але все записане на мене: у нього борги, виконавчі провадження. І так — він грав. Намагався відігратися. Не вийшло. Я знову допомагала, платила за працівників, тягнула бізнес. Лише б у нього все вийшло.
Коли з’явилися гроші — вона повернулася. Вони знову разом. Тепер він уникає мене. Все оформлене на мене, а я почуваюся зайвою. Вони живуть окремо, орендують житло. Вона не телефонує, не пише. Онука — вередлива, нічого їй не цікаво. А син почав казати: «Бабусі треба допомагати». Я не відмовляю, коли кличуть, але кличуть лише тоді, коли потрібно.
Потім він сказав: «Звільняйся, мені потрібна допомога». Я пішла з роботи. Тепер сиджу без зарплати і чекаю, коли він дасть хоч щось на харчі. Часто не дає. Машину подарував — але не дає грошей на страховку. То забирає її, то повертає. А коли я сама поїхала — машина зламалася. Виявилося, несправна. Мені страшно.
Я вже брала кредит на його авто. Спочатку він платив. Тепер — ні. На дзвінки не відповідає. Будинок, де ми жили, він давно поділив із колишньою дружиною. Тепер не запрошує ні на Новий рік, ні на дні народження. Я приходжу лише тоді, коли їм треба — коли хочуть у кафе й шукають, з ким залишити дитину.
Нещодавно зайшла до нього на роботу — він накричав. Каже, соромно. За що? Я не п’ю. Була в Спілці письменників. Усе життя йому допомагала. Просто хотіла побачити сина.
Тепер вони мене заблокували. Навіть подзвонити не можу. Плачу вночі, не знаючи, що робити. Стільки віддала цій людині — а він обійшовся зі мною так. Я все ще благаю у них пробачення: «Якщо щось не так сказала — вибачте». А вони мовчать.
І все думаю: де помилилася? Що зробила не так? Чому мій син більше не хоче мати зі мною нічого спільного? І це питання — гірше за будь-який біль.
