Мій син став підкаблучником. Ця жінка керує всім, і я навіть слова боязко сказати — ось таке материнське горе, коли мати вже не впізнає власної дитини.
У день, коли Ярко одружився, я майже нічого не знала про свою майбутню невістку. Вони познайомилися всього дві тижні тому, і, чесно кажучи, перше враження було тривожним. Криксливий макіяж, викликаюча сукня, надуті губи — це все говорило не про жіночність, а про лінь. Про те, що вона звикла брати, але не віддавати.
Її батьків я побачила безпосередньо біля палацу урочистостей. Вони говорили натякнуто ввічливо, приїхали на дорогому авто, але, як з’ясувалося згодом, машина була орендованою — таксі, мовляв, недостатньо презентабельно. Ми з чоловіком мовчки переглянулися: було ясно, що щедростей від них не варто очікувати. Весілля, до речі, оплатили ми. Повністю.
Ми переїхали до міста за кілька місяців до народження сина. Ярко виріс чутливим, лагідним хлопчиком. Він писав вірші, засмучувався через дрібниці. На селі з нього, може, і вийшов би справжній чоловік — але міське життя зробило його вразливим. До двадцяти шести років у нього було всього три дівчини, і то я довідувалася про них із уривків телефонних розмов. Відкритим він ніколи не був.
Поводився як усі: інколи приходив під чаркою, пахло від нього цигарками, та потім ніби кинув. Після весілля вони залишилися жити з нами. У нас трешка, ми з чоловіком перебралися в маленьку кімнату, а молодим віддали велику. Не шкода — аби жили мирно. Але миру не було. Постійні сварки. Точніше, один голос — виразний, капризний, вимогливий. То була вона — Мар’яна.
Що їй дали її батьки — поняття не маю. Ми подарували конверт із гарною сумою. Родичі, як потім дізналася, теж дарували гроші. Але подяки я не дочекалася.
Мар’яна майже не виходила з кімнати. Їла лише доставку. Працювала майстринею манікюру в салоні й вдома пальцем не торкалася до справ. Домашні клопоти були «не її». Мій син їв те, що сам купить, або доїдав нашу їжу — мовчки, з опущеними очима. Йому було соромно. Це не було коханням — це було рабство.
Потім вони зняли житло біля її салону. І ось вона — «щедра душа» — вперше за багато місяців сіла з нами за стіл, випила чаю, з’їла пиріг. Я навіть здивувалася — невже не на дієті? Коли сідала в авто, я помітила в її погляді зневагу. Чи мені здалося. Але це відчуття — як ніж під ребра. Воно лишилося.
А учора я поїхала до них у гості. Мар’яна, звісно, була на роботі. Зустрів мене син. Стомлений, млявий. Чай запропонував — мовляв, щойно з роботи, їсти нічого. Добре, що я принесла повну сумку провізії — тепер хоча б холодильник не порожній.
Виявилося, що тепер він їздить на роботу автобусом. Машина лишилася Мар’яні — «їй треба до клієнтів, як же вона громадським транспортом?» До салону, між іншим, 400 метрів. Але їй важко, їй незручно. А він — пішки, під дощем, у мороз. Бо їй так зручно.
А потім він проговорився — у нього кредити. Декілька. Один із них — на поїздку в Єгипет. Але не для них двох. Для неї. Вона «втомилася» і полетіла відпочивати з подругою. Я не стала питати, хто ця «подруга». Я бачила, як він стискається від таких питань. Бачила, як мовчки страждає.
Я повернулася додому й розплакалася. Розповіла все чоловікові. Він лише махнув рукою: «Я від самого початку знав, що так буде». А мені не байдуже. Я мати. Я не для того народжувала й виховувала сина, щоб він став тінню чужої жінки.
Тепер я навіть не смію відкрито щось сказати. Боюся, що Мар’яна влаштує чергову сцену. А я — що втрачу з ним зв’язок остаточно. Мені боляче. Я почуваюся безпорадною. Де я проґавила момент? Чому не навчила його бути чоловіком? Чому мій син — підкаблучник?
І найстрашніше — я нічого не можу змінити. Лише дивитися, як мій хлопчик перетворюється на тінь, і чекати. Чекати, коли він сам зрозуміє, що живе не своїм життям. Тільки б не надто пізно…
