Мій син Андрій на відмінно вчився у школі. Опісля вступив у коледж. Переїхав жити в гуртожиток. На вихідні навідувався додому. Справи у нього йшли добре.
Десь у глибині душі я пишалася власним сином. Був надійним і обов’язковим.
Мені зараз 42. Три роки тому помер чоловік. Але син по суті став моєю опорою. Завжди допомагав по господарству. У мене була невеличка присадибна ділянка, на якій вирощувала все необхідне для сім’ї.
Робота в школі також не була важка – вела гурток рукоділля. Тому дякувала Богу за все, що на сьогодні маю.
Але, мабуть, життя не буває без сюрпризів, без крутих поворотів. Так трапилося і в мене. Трапилася така оказія, в яку й досі не можу повірити. Мені все здається, що це сон…
Андрій уже закінчував другий курс. Вчився також на відмінно, тому отримував навіть стипендію. І ось чекаю його на канікули, що для мене ставали святом. Але він зателефонував і повідомив, що затримується. Чому? Не пояснив.
Я й не надала цьому значення. Вже майже дорослий. Довіряла йому. «Може, якась робота чи дівчина», – так подумала про себе.
Через тиждень постукав у двері. Не сам, а з малюком на руках. Я аж присіла від несподіванки.
-Хто це?!
-Моя маленька донечка. Вікуся, – промовив з ніжністю.
-Твоя!?, – не вірила своїм вухам.
-Так, моя, – м’яко вимовив син і ніяково усміхнувся.
Йому на цей час виповнився лиш 17 рік. Тоді Андрій розповів усю історію, яка мене ще більше приголомшила.
У гуртожитку він познайомився з Сонею. Дівчина дуже припала йому до душі. Була скромна, ніжна, завжди усміхнена. Вони затоваришували. Йому було добре з нею. А згодом він зрозумів, що до безтями закоханий у Соню.
Пізніше Андрій дізнався, що дівчина – кругла сирота. Батьки покинули її, коли ще була зовсім маленькою. Бабуся не мала сил доглядати за нею. Тому віддала в школу-інтернат.
Улітку після першого курсу вони роз’їхалися, а коли у вересні зустрілися, вона була вже вагітна на третьому місяці. Соня боялася зізнаватися мені про це. Боялася, що я її покину, не зрозумію, не повірю, що я – батько дитини.
Дівчина з дуже великим хвилюванням чекала на цю зустріч. Ледь не покінчила життя самогубством. Я також був заскочений такою новиною. І водночас відчував, що Соня мені не чужа, що я люблю її. Так, вона мені була дуже потрібна.
Вагітність протікала нормально. Однак під час огляду лікарі в Соні виявили ваду серця. Їй не можна було народжувати. Була загроза її життю. Ми вірили в диво. Вірили, що у нас все буде добре. Соня лягла в лікарню. Я чим міг, допомагав дівчині.
Настав час народження. Донечка народилася здоровою, а Соня не витримала операції… Дива, на жаль, не сталося…
Мені на цей час було лише 16. Вікусю тримали в лікарні. Я написав заяву, що є батьком дитини і, коли мені виповниться 17, заберу додому. Головний лікар прийняла мою заяву і допоміг усе оформити, як належиться. Я не хотів тебе заздалегідь турбувати, мамо.
Після мого дня народження мені дозволили забрати дитину додому…
Андрій ніжно пригортав конвертик до грудей і цілував малятко в носик. Я ніяк не могла повірити, що це мій син. Що у нього на руках моя внучка. Що я, як бабуся, тепер повинна нею опікуватися.
За літо Андрій знайшов собі роботу. В коледжі перевівся на заочну форму навчання. Вільного часу в нього практично не було. Коли був удома, то вся його увага була прикута до дитини. Я спостерігала часом за ним і була щаслива, що виховала такого хорошого сина.
