Коли мій син Ярослав одружився, я ледь знала свою майбутню невістку. Вони познайомилися всього два тижні тому, і перше враження було… специфічним. Яскравий макіяж, обтягнута сукня, надуті губи — це не про жіночність, а про бажання виділятися, не докладаючи зусиль.
Її батьків я побачила прямо біля палацу урочистостей. Ввічливі, але натягнуто, приїхали на дорогій іномарці, яка, як виявилося, була орендованою — таксі, мабуть, не достатньо престижно. Ми з чоловіком переглянулися: щедрості тут не буде. А весілля, до речі, оплатили ми. З нуля.
Ми переїхали до міста незадовго до народження сина. Ярослав виріс чуйним та ніжним хлопчиком. Він писав вірші, засмучувався через дрібниці. Можливо, у селі з нього й вийшов би справжній господар, але місто зробило його вразливим. До двадцяти шести років у нього було всього три дівчини, про яких я дізнавалася лише з уривків телефонних розмов. Відкритим він не був ніколи.
Схожий на інших — інколи приходив п’яний, пахнув цигарками, але потім нібито кинув. Після весілля вони залишилися жити з нами. У нас трикімнатна, ми з чоловіком перебралися в маленьку кімнату, а молоді віддали велику. Не шкода — лише б жили дружно. Але дружби не вийшло. Постійні сварки. Точніше, один голос — вищий, нарізний, вимогливий. Це була вона — Мар’яна.
Що подарували їй батьки — не знаю. Ми ж передали конверт із гарною сумою. Родичі, як потім дізналася, теж дарували гроші. Але вдячності я не дочекалася.
Мар’яна майже не виходила з кімнати. Їла лише доставку. Працювала майстринею манікюру і вдома пальцем не ворушила. “Господарство — не моє”. Мій син їв те, що сам купував, або доїдав наше — мовчки, з опущеними очима. Йому було соромно. Це не було коханням — це було рабство.
Потім вони зняли квартиру біля її салону. І ось — “щедра душа” — вперше за багато місяців сіла з нами за стіл, випила чаю, з’їла пиріг. Я навіть здивувалася — не на дієті? Коли сідала в машину, у її погляді відчулося зневага. Чи мені здалося. Але це відчуття — як ніж під ребра. Воно залишилося.
А вчора я завітала до них. Мар’яна, звісно, була на роботі. Зустрів мене син. Втомлений, млявий. Запропонував чаю — мовляв, тільки з роботи, їсти нічого. Добре, що я принесла повну сумку їжі — тепер хоча б холодильник наповнений.
Виявилося, що тепер він їздить на роботу автобусом. Машина залишилася Мар’яні — “їй ж треба до клієнтів, як же вона громадським транспортом?” До салону, між іншим, 400 метрів. Але їй важко, їй незручно. А він — пішки, у дощ, у мороз. Тому що так зручно їй.
А потім він пробовкнувся — у нього кредити. Декілька. Один з них — на поїздку до Єгипту. Але не для них двох. Для неї. Вона “втомилася” і полетіла відпочивати з подругою. Я не стала питати, хто ця “подруга”. Я бачила, як він згортається від таких запитань. Бачила, як мовчки страждає.
Я повернулася додому й розридалася. Розповіла все чоловікові. Він лише махнув рукою: “Я від початку знав, що так буде”. А мені не все одно. Я мати. Я не для того народжувала й виховувала сина, щоб він став тінню чужої жінки.
Тепер я навіть не наважуюсь відкрито щось сказати. Боюся, що Мар’яна влаштує черговий скандал. А я — що втрачу з ним зв’язок остаточно. Мені боляче. Я почуваюся безпорадною. Де я проґавила момент? Чому не навчила його бути чоловіком? Чому мій син — під каблуком?
І найстрашніше — я нічого не можу змінити. Лише дивитися, як мій хлопець перетворюється на тінь, і чекати. Чекати, коли він сам зрозуміє, що живе не своїм життям. Лише б не надто пізно…
