Той ночі, коли Олесь одружився, мені здавалось, ніби все це — лише сон. Я майже не знала свою майбутню невістку. Вони познайомилися всього два тижні тому, а вже стояли біля дверей РАГСу. Перше враження — налякане. Губи, наче дві червоні гусениці, туш, що бринить, як муха у банці, сукня, яка кричала гучніше за неї саму. Все це було не про жіночність, а про те, як зручно жити, коли інші працюють за тебе.
Її батьки приїхали на дорогому авто — пізніше зʼясувалось, що воно взяте в оренду. Просто таксі, мовляв, недостатньо престижно. Ми з чоловіком переглянулись: щедрості тут не буде. Весілля, до речі, оплатили ми. Повністю.
Коли Олесь народився, ми тільки переїхали до міста. Він виріс ніжним, мрійливим хлопчиком — писав віршики, замислювався над кожним словом. У селі з нього, мабуть, вийшов би справжній господар, але місто зробило його крихким. До двадцяти шести років у нього було лише три дівчини, і навіть про них я дізнавалася випадково, коли підслухувала його розмови по телефону. Відкритим він не був ніколи.
Після весілля вони залишились жити з нами. У нас трикімнатна, ми з чоловіком перейшли в найменшу кімнату, а їм віддали велику. Наче все гаразд — але спокою не було. Тільки один голос — різкий, капризний, ніби скло по металі. Це була вона — Соломія.
Що подарували їй батьки — не знаю. Ми ж дали конверт із грошима. Наші родичі теж не поскупились. А вдячності я так і не почула.
Вона сиділа у своїй кімнаті, ніби павич у золотій клітці. Їла тільки доставку, працювала манікюрницею і вдома пальцем не торкнулась до роботи. Готувати? “Це не про мене”. Мій син їв те, що сам купував, або доїдав наше — мовчки, з опущеними очима. Йому було соромно. Це було не кохання. Це було ярмо.
Потім вони зняли квартиру біля її салону. І ось вона, ця “щедра душа”, вперше за місяці сіла з нами за стіл. Випила чаю, відкусила паляниці. Я навіть здивувалась — невже не худне? Коли сідала в машину, побачила в її очах щось холодне, наче під льодом. Чи то мені привидилось? Але це відчуття — ніж ножа під ребра. Воно не йшло.
Вчора я завітала до них. Соломія, звісно, була на роботі. Олесь зустрів мене — блідий, немов тінь. Чай запропонував, сказав, що їсти нічого. Добре, що я принесла повну торбу їжі — тепер у холодильнику щось є.
Виявилось, що тепер він їздить на роботу маршруткою. Машина залишилась їй — “бо клієнтам треба, як же вона на трамваї?”. До салону, до речі, пʼять хвилин пішки. Але їй важко. А він — і в дощ, і в сніг. Бо так їй зручно.
А потім вимовився — у нього кредити. Декілька. Один з них — на відпочинок у Туреччину. Але не для них двох. Для неї. Вона “втомилася” і полетіла з подругою. Я не спитала, хто ця “подруга”. Він згорнувся, наче від удару, коли я ледь відкрила рота.
Я повернулась додому і розплакалась. Розказала чоловікові. Він лише знизав плечима: “Я знав, що так буде”. А мені не байдуже. Я — мати. Я народжувала його не для того, щоб він став відлунням чужої жінки.
Тепер я навіть боятимусь щось сказати. Боюсь, що Соломія влаштує сцену. Боюсь, що він остаточно віділлється. Боляче. Я — безсила. Де той момент, коли я проґавила його? Чому не навчила його бути чоловіком? Чому мій син — під пʼятою?
І найжахливіше — я не можу нічого змінити. Лише дивитись, як мій хлопчик стає тінню. І чекати. Чекати, поки він сам зрозуміє, що живе не своїм життям. Тільки б не надто пізно…
