Це була перша серйозна сварка моєї дружини з нашим сином. Йому нещодавно виповнилося 15. Я розумів, що це такий вік, коли не особливо хочеться слухати настанови батьків. Але коли вперше за наше спільне життя побачив сльози дружини, то не стримався і позвав сина на чоловічу розмову.
Після того, як дружина заспокоїлась ми з сином вийшли трохи прогулятись. Спершу йшли мовчки. Я не знав з чого почати. Він теж мовчав. Було видно, що розуміє свою провину, але юнацька гордість не хотіла здаватися.
Не сказав я й слова, коли ми прийшли до місцевого будинку інтернату. Мені не хотілося його сварити чи якось карати. Я розумів, що він повинен зрозуміти яка це розкіш мати маму.
– Зараз ти побачиш, що це таке, коли не має мами, коли віддав би все, щоб тільки мати змогу побачити її.
Я знав про що говорив. Адже сам виріс без батьків. Виріс саме в цьому дитячому будинку.
Разом ми провели там понад годину. Поки я розмовляв зі своїми вже старими вихователями син мав змогу поспілкуватися з однолітками. Побачив, що важко жити без батьків, хоч в деяких вони й були, але вирішили, що є щось важливіше за дитину.
Коли ми вийшли, то син сказав лише одне слово:
– Пробач.
– Не в мене потрібно просити пробачення.
Тут він зірвався та побіг. Вдома я побачив картину гідна пера майстра. На кухні в обіймах сиділи мої найрідніші люди, а на столі лежав букет квітів. Моя дружина знову плакала, але цього разу вже від радості.
Зараз йому вже майже тридцять. Має власного сина, якому скоро буде шість. З того часу моя дружина плакала через нього лише від радості та гордості. На його випускному, на його весіллі та при зустрічі з онуком.
Іноді, щоб почати цінувати те що маєш потрібно побачити як інші живуть без цього!
