Я не знаю, що означає бути слабкою та беззахисною. Не тому, що маю сталевий характер, а тому, що життя не давало мені таких привілеїв, як жалість до себе та час на мрії про казкове життя.
Все почалося зимового ранку, коли мама з татом завезли мене до дитячого садка, а самі поїхали на роботу. Була ожеледиця. Тато завжди кермував обережно, той ранок не став винятком. Правда, це не допомогло йому уникнути аварії. Одна негода забрала у мене найдорожчих людей. Я стала сиротою й потрапила до дитячого будинку, оскільки далекі родичі не виявили бажання взяти до себе ще один зайвий рот.
Життя у дитбудинку важке, особливо враховуючи різкий контраст між тим, що я мала вдома й тим, чим доводилося задовольнятися після. Думки про нову сім’ю мене не радували, тож я навмисне псувала зустрічі та знайомства з потенційними батьками. Розуміючи, що мушу покладатися сама на себе, вирішила зосередитися на навчанні. Наука давалася мені легко, особливо любила писати. Тож, коли настав час обирати майбутню професію, зупинилися на редакторові.
Вступила без проблем та ще й на державну форму. Отримувала підвищену стипендію, плюс допомога від держави, як сирота. Мало того, я виконувала курсові та писала магістерські на замовлення. Ще одне непогане джерело доходу. Враховуючи місячний прибуток то цілком можна було задовольнятися таким видом діяльності.
Якось до мене звернувся по допомогу студент-випускник. Антон мав серйозні заборгованості й хотів аби я допомогла закрити усі хвости. Схоже слава про мене розійшлася по всьому університеті, що не могло не радувати. Чим більше людей знає про мої таланти, тим більше замовлень я буду отримувати.
Ясна річ, що допомагала я йому не безплатно, але чим більше часу ми проводили разом, тим сильніше я переконувалася, що закохалася у цього двієчника. Спільними зусиллями ми швидко все закрили й на випускний Антон запросив піти разом. Купила найкрасивішу сукню, зробила зачіску й стала у пару до свого першого кохання та офіційного хлопця.
Ми зустрічалися три роки, поки я не отримала диплом. На моєму випускному Антон зізнався, що хотів би планувати наше спільне майбутнє й запропонував жити разом. Я не зізнавалася йому, що маю квартиру батьків, а тут така нагода. Не встигли ми як слід з’їхатися, як до мене в гості завітала майбутня свекруха. Ольга Романівна чітко дала зрозуміти, що я не пара її синові й у неї уже є гідна кандидатка у невістки.
-Мій син зустрічається з тобою лише із жалості. Така вже він добра душа. З дитинства звик тягнути додому всякий непотріб, а мені доводилося від нього позбуватися. Непомітно, щоб Антон ні про що не здогадався.
-То ви мене залякувати надумали? – запитала я в лоб.
-Ні, поки що лише попереджу. Ти маєш зникнути з його життя, інакше жодне нормальне видання чи редакція не візьме тебе на роботу, я про це подбаю.
-Подбайте краще про кімнату свого сина, яка тепер пустуватиме, бо він сьогодні ж переїздить жити до мене.
Такого повороту подій вона не очікувала. Про нашу приватну розмову Антонові я не розповіла, але й спілкуватися зі свекрухою бажання не мала. Для мене головне, щоб мій хлопець був на моєму боці. Моя опора та підтримка.
Поки що ми плануємо наше весілля та складаємо список запрошених. Влаштуємо гуляння, яке надовго всім запам’ятається. Особливо хочу побачити обличчя Ольги Романівни, коли одягатиму обручку на палець її єдиного сина. Я ж дівчина не промах, свого не впущу й нікому не подарую. Добре, що ми маємо власний куточок, тож не доведеться часто зустрічатися з ріднею чоловіка. Віднині вони непрохані та небажані гості у моїй квартирі.
