Багато років тому мої батьки купили собі ділянку в селі. Сусідом їхнім був самотній чоловік. На той час він був ще досить молодий, але дивакуватий на всю голову.
Батьки збудували собі хату, обгородили все парканом й стали жити. З сусідом спілкувалися не часто, бо він зазвичай мовчав, дуже сором’язливий був.
Минулого року мама сказала татові, що хоче перекопати ледь не все подвір’я й дерев якихось посадити, квітник зробити, стежку гарну вкласти й гойдалку поставити, щоб було де літом посидіти, полюбуватися природою.
Коли тато готував мамі місце під квітник, наткнувся в землі на щось тверде. Почав копати глибше й викопав банку зі старими радянськими монетами. Припустив, що власник вже забув за них, раз до цього дня не викопав.
Але тато не знав, що весь час за ним пильно спостерігав той самий сусід, дід Тарас. Він стояв в кількох метрах від паркана й не спускав з тата очей. Виявилося, що дід Тарас і говорити вміє, і бігати добре. Бо, як тільки побачив банку з монетами, за лічені секунди прибіг до нас. Сказав, що це його монети, він їх закопав тут ще багато років тому, коли хати моїх батьків не було й на цьому місці був пустир.
Батько йому не одразу повірив, але дід Тарас додав, що на нашому подвір’ї закопані ще дві банки й він знає, де саме. І справді, вже за кілька годин він разом з татом викопав ще дві таких банки.
Коли діда Тараса запитали, чому не викопав їх раніше, він відповів, що соромився про таке просити, бо це вже було наше подвір’я, приватна власність й все таке. Боявся, що ми його вважатимемо божевільним чи поліцію викличемо, якщо він до нас з лопатою на город залізе.
Розійшлися ми на тому, що сусід подарував одну банку таких копійок татові. А дві інші забрав собі.
Що він з ними зробив, ніхто не знає. Але мій тато ще тиждень тішився ними й сказав, що треба знову покликати діда до нас на подвір’я, раптом він ще щось заховав, але забув.
