Сьогодні я розгублена щодо вибору своєї доньки. Вона у мене одна-єдина. І звісно, що найменший її біль болить і мене. Але все-таки вважаю, що з заміжжям їй наче пороблено. Вибрала моя Олеся нерівню собі. І це мене гризе постійно…
Місяць тому у свої тридцять народила дитину. У шлюбі вже п’ять років. Та чомусь раніше не складалося. І от у неділю на саме Стрітення народився син. Зять на радощах аж стрибав і зник… Загуляв, мабуть, десь зі своїми друзяками.
На виписку з лікарні поїхала я, забрала дочку з дитиною додому. А зятя вже тиждень нема вдома. Запив, сердешний, на радощах і забув про все на світі.
От, скажіть, навіщо моїй Олесі такий чоловік? Для мене він – справжнісіньке ледащо! Хіба у селі кращих хлопців не було? Чи моїй красуні-донечці на цей час було пороблено?
Кажу їй, щоб розходилася з тим Михайлом, поки молода. А вона й слухати не хоче. Мовить, що любить.
-За що ти його любиш? Він же непутящий, – аргументую я.
Вона мовчки глипає на мене своїми очиськами і мовчить, бо не сміє мені перечити, але й не погоджується.
З’явився Михайло аж через три тижні – подзвонив, сказав, що хоче приїхати. А я бачити його у своїй хаті не хочу. Якщо зараз впущу до хати, то вже не зможу позбутися. Почала вмовляти доньку, щоб не впускала його додому. Я допоможу їй виростити і виховати сина. А вона ще знайде собі не такого легеня.
Що їй з того пияцюги Михайла? Грошей заробити не вміє. Ще й копійку тягне з хати на випивку.
Після моїх слів впевненість Олесі щодо свого вибору похитнулася. Вона стала наче на роздоріжжі. За період спільного життя очевидно звикла до нього. Проте особливої любові чи добра від нього також не мала.
Так, я дуже хотіла розлучити Олесю з Михайлом, бо не злюбила свого зятя з першого дня. У нас була взаємна неприязнь. Хоч намагалися обоє не проявляти цього в стосунках. А тепер, коли він раптом зник на місяць, я ніби відчула полегшення – аж у хаті посвітлішало. Так здавалося мені. Тому вирішила при цій нагоді вмовити доньку на розлучення.
Однак у душі все-таки народжується сумнів, чи не нашкоджу своїй дитині? Не відомо, як там далі складеться її життя. Щоб потім не було нарікань з її сторони. Чи, може, не варто втручатися в життя її сім’ї? Хай сама вирішує у свої тридцять років, що їй робити.
Як ви гадаєте, чи правильно я роблю, що втручаюся у сімейне життя доньки? Як би поступили ви на моєму місці?
