Молода жінка з власною квартирою мріє вийти заміж…
— Ну от, ще одну віддали заміж. На одного щасливого чоловіка більше. Бажаю дожити разом до золотого весілля! — промовила Ганна Іванівна, завідувачка бухгалтерії, старша в колективі не лише за посадою, а й за віком, піднімаючи келих із шампанським.
— Що ж так мало? Нехай до діамантового доживуть! — дзвінко додала жвава Тетяна.
— Заміжням би не пропасти, — сумно зітхнула прибиральниця тітка Паша, що стояла в дверях. — Нині одружився, а за рік спився. Ох, дівчата, чого вам самим не живеться?
— Тітко Пашо, йдіть ви… — відмахнулася від неї Тетяна. — Якщо вам не пощастило з чоловіком, то не означає, що й заміж виходити не треба. Нашій Оленці пощастило. І гарний, і з машиною, і перспективний. Не слухай, Оленко, нікого, будь щаслива! — Тетяна підняла келих у тості.
Олена повернулася з тижневої відпустки, взятої на весілля. Принесла цукерок, шампанського, щоб відзначити з колегами своє заміжжя. Вона сяяла, мов вичищений самовар, і трохи хвилювалася. Попередила нового чоловіка, що затримається на годину, але минув уже третій час, принесене шампанське давно випили, збігали в магазин по ще, і, здавалося, розходитися додому ніхто не збирався. Чоловік сла́в повідомлення, питав, коли дружина повернеться, що сумує і готовий приїхати.
— Гаразд, дівчата, гуляйте. А я вранці приберу, — сказала тітка Паша.
— Ідіть додому, тітко Пашо, не хвилюйтеся, ми самі приберемо, — пообіцяла Ганна Іванівна. — Дівчата, вип’ємо по останній. Час розходитися. Залишилося тільки Марійку заміж віддати, і буде повний комплект.
— Справді, Марійко, чого ти в дівках засиділася? Наче ж гарна, з квартирою. Ніхто не подобається, чи принца чекаєш? — підхопила вже підпила Тетяна.
— А квартира тут до чого? — спитала Марія.
— Та як же? Тобі скільки? У твої роки в мене вже двоє було, причому Петрик у школу пішов. У нас із чоловіком усе було. До розлу́ду кілька разів доходило. Але я сказала: народила — доводи дітей до розуму, а потім іди, куди хочеш. Ось він у мене де. — Тетяна показала кулак.
— Одружуються чому? Чи з кохання, чи з випадку. Коха́ння швидко минає, починаються будні. Про дітей я вже мовчу. Від недосипання накопичується роздратування, сва́рки, сцени. Глянь — і розійшлися.
Якщо чоловік порядний, залишить квартиру дружині з дітьми, а сам тікає на орендовану чи в гуртожиток. Ненадовго. Друзі всі одружені, йти нікуди. Тоді він і починає шукати навколо: чи немає поруч самотньої жінки без дітей? Бо втік від своїх, аби не виховувати чужих. А тут ти — молода, мрієш про заміжжя, та ще й з квартирою. Просто скарб. Ось чого я дивуюся, що ти досі одна.
— Якось у тебе дивно виходить, — образилася Марія. — Я годя лише для розведених і бездомних? У тридцять у мене вже немає шансів зустріти чоловіка без аліментів, як ти вважаєш?
— Не слухай її, Марійко, вона п’яна, несе дурниці. Чоловіки зараз не поспішають заводити сім’ю. Кар’єру будують. Хоча й справді, засиділася ти в дівках, — зітхнула Ганна Іванівна. Нічого, ми це виправимо.
— Ось, а я про що? — підхопила Таня. — Успішні та самотні чоловіки знають собі ціну, шукають молодших та красунь. А розведені не такі вибагливі. Для них головне — щоб людина була гарна і з житлом. Не все ж жити в оренді чи з мамою.
— Доля у всіх різна. Кому на роду написано рано вийти заміж, а комусь і не раз. А хтось знаходить щастя пізно. Нічого. У моєї знай— Правда, — крізь сльози посміхнулася Марія, дивлячись на свій новий обручальний перстень, — доле не забаришся, але й не втечеш, коли час справжньої зустрічі настане.
