У Валентини Сергіївни сильно накипіло. Зазвичай у такі моменти вона старається якомога скоріше поговорити зі своєю найкращою подругою. Зіна ніколи не судить, не вставляє свої 5 копійок та не вчить розуму. Вислухає все спокійно від початку й до кінця і тільки потім дасть слушну пораду.
Валентина Сергіївна вдова ось уже 23 роки. Виходити заміж вдруге не стала, хоч і були кандидати. Покійного чоловіка любила дуже сильно, тож не хотіла аби хтось інший кожного дня мусолив очі. Мала вона дочку, Зою. Дівчинка так на батька схожа. «Моя радість та утіха» – саме так любить говорити про Зою мати.
Свого часу, коли вони без годувальника залишилися Валентина Сергіївна вийшла на роботу у бібліотеку. Зарплата маленька, але двох вистачало, плюс у чоловіка батьківська квартира була, тож жінка здавала її в оренду. Так якось і викручувалися. Коли ж сама Зоя вийшла заміж, не могла мати допустити, щоб діти по чужих квартирах стикалися – віддала ключі від тієї, що здавала й дала добро на щасливе життя.
Зять в груди себе бив та кричав, що сам купить квартиру й подачки йому не потрібні. «Купиш, як тільки, так й одразу, не сумніваюся. Та якщо ви не платитимете за оренду, матимете можливість відкладати на власне помешкання». Й вони відкладали рівно до того часу, поки не народився Ярослав. Мала дитина, а стільки всього потрібно купувати: підгузки, суміш, ліки, речі. Так їхня заначка й розійшлася.
Більше зять про власне помешкання не заїкався. Жив собі у тещі й старався зайвий раз не висуватися. Валентина Сергіївна й сама бачить, що діти ледь кінці з кінцями зводять, та ще й у неї часом гроші займають, коли трапляються непередбачувані витрати.
Можливо Валентина Сергіївна так би й мовчки допомагала, якби не один нюанс. Їй делікатно натякнули на те, що пора подумати про заслужений відпочинок. Тобто, збирати речі й вматувати на пенсію. Як подумає жінка, що доведеться з тих мізерних виплат якось жити, так одразу млосно на душі.
Поділилася своїми хвилюваннями із Зоєю. Запропонувала дочці альтернативу – варто з’їхатися в одну квартиру, а іншу знову здавати квартирантам. Отримані гроші ділитимуть порівну, тож від такої угоди всі тільки виграють. Зоя ніби й не проти, але вагається. Мама запитує в чому справа, а та зізнається, що знову вагітна.
Молодець, зятьок! Він тільки й вміє, що язиком та ще одним органом працювати, а руки наче з одного місця. Живе на мінімалку й нічого кращого навіть не думає шукати. Як же це він тепер збирається усіх своїх забезпечувати. Знову кричатиме, що він сам, а потім посилатиме дружину до мами по позички!
Набридло Валентині Сергіївна самій про все турбуватися й думати. Набрала сваху, коротко розповіла про проблеми, поділилася новиною про майбутнє поповнення, а тоді й повідомила, що більше дітям допомагати не може, бо й мама ледь кінці з кінцями зводить.
-Ми ж за містом живете. Он який будинок у вас гарний, великий, просторий. Наскільки я пам’ятаю, там три окремі спальні й двір для діток є. Можна гойдалку зробити, пісочницю. Було б добре, якби ви дітям допомогу запропонували й до себе забрали. На деякий час, поки вони на ноги не стануть – щебетала Валентина Сергіївна, сподіваючись на совість свахи.
-А ви наші кімнати не рахуйте й двір не займайте. Ми з чоловіком 40 років гарцювали на роботах, щоб на старості років купити собі будинок мрії. Син наш уже дорослий, не мала дитина, що не має голови на плечах. От чим думав, коли ще одну дитину робив, тепер нехай і тим подумає, як життя до ладу довести.
Нас їхні проблеми не обходять й вас не повинні. Поживіть хоч на старості років для себе.
Валентина Сергіївна не розуміє, як можна бути настільки байдужими до рідної дитини. Хіба допомога батьків не повинна бути безкорисливою?
