Я народився у багатодітній родині. Окрім старшої сестри мав ще дві молодші. Жили ми добре, були забезпечені усім необхідним. Можу з впевненістю сказати, що наша родина була щасливою, поки не прийшла біда. Тато загинув в автокатастрофі. Аварія сталася з його провини, він заснув за кермом. Як показала експертиза, у його крові виявили велику дозу алкоголю.
Мало того, що ми втратили єдиного годувальника, так і ще й довелося оплачувати лікування жінки, автомобіль якої він зачепив, коли зійшов з траси. Усі наші заощадження випарувалися за кілька днів. Мені довелося забутися про вищу освіту й після школи йти працювати.
Перший час нам допомагала старша сестра Ілона. Вона на той час вже була заміжня. Її чоловік працював на хорошій посаді, тож виділяв кошти на своїх злиденних родичів. Коли ж вона завагітніла попередила, що більше допомагати не зможе.
Моєї зарплатні вистачало лише на продукти. Як не старався знайти ще одну роботу, нічого не виходило. Рік ми так-сяк промучилися, а коли мені виповнилося 18 я прийняв рішення їхати на роботу за кордон. Знайшов хорошу вакансію на фабриці в Німеччині. Я не був вдома пів року, кожного місяця перераховував своїм дівчатам досить кругленьку суму.
Коли повернувся додому очікував, що рідні будуть раді мене бачити й тепло зустрінуть. Так вони навпаки розсердилися, що я не залишився надовше. Їм було мало грошей, ніяк не могли «наїстися». Мені стало так образливо. Я поставив хрест на своєму майбутньому заради них, а натомість не заслужив навіть на звичайне людське «спасибі».
Якось ми вечеряли за столом. Мама запекла картоплю й кілька шматочків курки. Молодша сестра почала крутити носом, бачте, їй набридло їсти ці недоїдки й вона хоче жити як усі нормальні люди: замовляти піцу, вечеряти в кафе, купувати дорогі продукти. Мати мовчала, все шкодувала їх, думала, що вони досі маленькі. Мені ж терпець увірвався:
-Якщо щось не подобається, піди й зароби на те, що хочеш.
-А чого це я маю працювати? У нас для цього є ти – розсміялася вона й з викликом поглянула, що ж я робитиму далі.
-Значить пора цю лавочку прикривати – відказав я й попередив. – Мамо, ті гроші, що я привіз залишаю вам. Що хочете з ними те і робіть, але більше на мою допомогу навіть не розраховуйте!
Того дня я зібрав свої речі й пішов з дому. Декілька днів пожив у свого друга, а потім повернувся на роботу. Друг розповідав, що мої сестри вийшли заміж, але обидві невдало. Мають дітей, ніде не працюють. Усі живуть на мамину пенсію. Звісно, з одного боку мені їх шкода. Рідня, як-не-як, але не дозволю витирати об мене ноги. Нехай роблять, що хочуть.
