Вчора зранку мені подзвонила мама, голос у неї тремтів від тривоги:
— Донечко, зайди, будь ласка, до нашої сусідки — тіті Олі. Вона чогось дуже засмучена, просила юридичної поради. Більше нічого не пояснила, тільки сказала, що ти розумна дівчина, підкажеш…
Я знала Ольгу Михайлівну з дитинства. Ми жили в одному під’їзді багато років, і навіть коли я вийшла заміж і переїхала, часто навідувала маму і віталася з тітею Олею на лавочці. Їй вже за дев’яносто, але ще недавно вона жваво ходила подвітрям, усміхалася сусідам, носила мамі вареники з вишнями і довго щось обговорювала з бабусями. Останнім часом, правда, частіше скаржилася на серце та тиск. Молодший син Тарас жив з нею і допомагав як міг. А старший — Богдан — мешкав окремо, в іншому кінці Києва, і навідувався все рідше.
Колись Богдан поїхав навчатися до військового училища, потім служив, одружився, отримав квартиру, дачу, машину. Забезпечений, самостійний, але відчужений. З матір’ю стосунки були напруженими: то мовчить, то ображається, то командує. А Тарас лишився поруч. Роки минали, і він став для неї єдиною опорою. Саме йому цієї весни Ольга Михайлівна вирішила переписати квартиру.
Старший син дізнався і… не заперечував. Сказав:
— Мені не треба, у мене все є. Нехай у Тараса хоч щось буде.
Здавалося б — все справедливо. Але тиша тривала недовго.
Коли я зайшла до Ольги Михайлівни ввечері, по її обличчю було видно — вона щойно ридала. Сіла, витерла очі й, тремтячим голосом, запитала:
— Донечко… де можна зробити, ну, цю… як її… генетичну експертизу?
Я остовпіла.
— Тіточко Олю, навіщо вам це?
І тоді вона розповіла. Кілька днів тому до неї навалився Богдан. І прямо з порога, з похмурим виразом обличчя, заявив:
— Я не син твого чоловіка. У нас з ним не збігаються групи крові. Тепер усе зрозуміло. Ось чому ти віддала квартиру Тарасові, а не мені. Я тобі чужій. А він — рідний.
Після цього він грюкнув дверима і пішов. Не давши їй і слова вимовити. На дзвінки більше не відповідає.
Тітка Оля шепотіла:
— У мого чоловіка була позитивна група крові, я пам’ятаю… А ось свою — не пригадую. У старому паспорті була відмітка, але його давно замінила. А групу крові Богдана я й не знала… Він тоді народився — я й не пам’ятала, запитати не в кого…
Їй порадили зробити ДНК-тест. Але я пояснила, що це не так просто: її чоловік помер більше двадцяти років тому. Для експертизи потрібен або живий біоматеріал — кров, волосся, слина, або ексгумація. А це — лише за рішенням суду, і не факт, що схвалять. Та й коштує це космічних грошей.
Ольга Михайлівна знову заплакала:
— Виходить, я не зможу довести синові, що він — син мого чоловіка?..
І тут я не витримала. Голос мій затремтів, я ледве стримала сльози:
— Тіточко Олю! Ви нікому нічого не зобов’язані доводити! Він не назвав свою групу крові. Він просто образився. Вигадав привід. Захотів покарати вас. Він дорослий чоловік, а поводиться, як злісна дитина. Ви вчинили по-людськи — віддали квартиру тому, хто був поруч. А він — просто знайшов спосіб вдарити вас у саме серце.
Я глибоко вдихнула й додала:
— Хочете — сходіть з Тарасом до поліклініки, здайте кров, нехай визначать групу. Може, у лікарні, де народжували, ще залишилися архіви. А документи вашого чоловіка — може, теж у архіві. Але навіть якщо ні — Богдан мав би сам, по-людськи, прийти і попросити вибачення. А не кидати звинувачення, які ріжуть глибше за ножа.
Вона кивнула, трохи заспокоїлася.
— Так, ти права… Але він усе одно не бере слухавку…
Я попросила в неї номер Богдана. Вже на вулиці, відійшовши від будинку, подзвонила. Він відповів.
— Доброго дня, — сказала я. — Це сусідка вашої мами.
— Вам чого?
— Хочу поговорити з вами про Ольгу Михайлівну…
— Слухаю.
— Вона дуже переживає…
І в цю мить він різко обірвав розмову. Просто кинув трубку.
Я стояла, дивлячись на екран. У грудях лунало тільки одне: як легко руйнуються навіть найміцніші зв’язки, коли замість любові приходить образа. І як страшно, коли рідний син звинувачує матір у тому, чого вона ніколи не робила.
Ольга Михайлівна не зрадила. Вона просто віддала єдине житло тому, хто лишився поруч. А старший — сам пішов. І тепер мститься — жорстоко, холоднокровно, без слів. А адже для неї він завжди був сином. Рідним. Єдиним. До вчорашнього дня…
