Життя Марини було гарним, світлим та солодким рівно до тієї миті, коли не стало її чоловіка. Тяжка хвороба забрала його на той світ і Марина залишилася одна з двома хлопчиками — підлітками. Їй було надто тяжко тягнути все на своїх плечах. Адже підтримки чоловіка вже немає, а хлопці дуже скоро закінчать школу і їм необхідно вступати до вищих навчальних закладів. А для цього необхідно мати достатньо багато коштів, щоб забезпечити це їм.
Ось Марині й довелося працювати на двох, а інколи й на трьох роботах. Натомість вона ніколи й нікому не жалілася на своє життя. Все мовчки тягла на собі. Звісно, що хлопці їй допомагали вдома щось прибити чи прикрутити. Або бувало таке, що знаходили собі підробіток та допомагали матері ще й матеріально. Це не аби як тішило Марину. Вона дуже раділа, що в неї такі розумні та гарні сини.
Час промайнув дуже швидко й ось її хлопці вже навчаються в університеті. Один на другому курсі, а другий вже на четвертому. Тут Марині вже стало легше, адже вони почали забезпечувати кожен себе окремо. Вона з радістю звільнилася з однієї роботи й залишилася працювати на основній. Продовжували хлопці жити разом з мамою, адже університети були в їхньому місті, тому переїжджати в гуртожиток чи винаймати квартиру було недоречним та й вони вважали, що це марна трата коштів. В принципі Марина з ними погоджувалася, тому не заперечувала, що вони живуть всі разом.
Але одного дня старший син привів додому якусь дівчину і сказав мамі, що це його майбутня дружина. Вони познайомились, Марині сподобалась ця дівчинка і вона потішилася такому вибору сина. І ось прийшов час прощатися, а дівчина з сином нікуди не збиралися йти. І вже на питання Марини, чому так пізно, а вони не йдуть, її син відповів, що жити їм зараз немає де, тому недовго поживуть всі разом у маминій квартирі, поки вони назбирають коштів на свою власну. Марині це не дуже сподобалося, адже її просто поставили перед фактом та не спитали її думку з цього приводу. Але діватись було нікуди, тому вона свою кімнату віддала синові з його майбутньою дружиною, а переїхала жити в кімнату до молодшого сина. Так вони продовжували жити вчотирьох, поки у старшого сина не народилася дитина.
Тут Марина думала, що вже після народження дитини їхня сім’я переїде жити окремо, адже вп’ятьох жити у двокімнатній квартирі дуже тісно. Спочатку вона чекала місяць, що вони почнуть збиратися, потім два, три й вже через пів року не витримала й сама спитала як проходять їхні справи у придбанні квартири. На що отримала прохолодну відповідь, що вони не назбирали ще коштів і все. Марині стало дуже шкода себе, адже вона все своє життя присвятила хлопцям, їй так тяжко було їх простити, а зараз ніякої поваги у свою сторону та розуміння не отримує. Але їй було діватись нікуди, тому вона продовжувала терпіти.
І ось буквально через пару місяців після цієї розмови відбулася та ситуація, яка поставила питання проживання всіх разом ребром. Молодший син також привів дівчину у квартиру до мами й сказав, що вона буде жити з ними. І на питання мами до сина де вони будуть всі разом жити, молодший син запропонував мамі переїхати на кухню.
Цього вона вже терпіти не змогла і поставила термін у тиждень, щоб всі з’їхали з її квартири. Звісно, що діти дуже на неї образилися, але іншого виходу вже не було. Адже скоро діти просто виставлять мати за двері, або ще гірше, відправлять в будинку до будинку пристарілих. А такого Марина собі не бажає
