Ми негайно її зненавиділи, як тільки вона переступила поріг нашого дому.
Кучерява, висока, худа.
Світло-блакитна блузка на ній була нічого собі, але руки від маминих відрізнялися. Пальці були коротші й товстіші. Вона тримала їх замком. А ноги — тонші, а ступні довші.
Ми з братом Дениском сиділи й вистрілювали в неї поглядами-блискавками.
Довга Ярина, а не Ярина зовсім!
Тато помітив нашу поведінку й цькнув: — Поводьте себе пристойно! Невже ви такі невиховані?
— А вона до нас довго? — наївно запитав Дениско. Йому можна було таке казати — він малий і хлопчик.
— Назавжди, — відповів тато.
Його голос став різким. Якщо він розізлиться, лиха не минуть. Краще його не дратувати.
Через годину Ярина збиралась іти додому. Взулася. І коли виходила, Дениско встиг підставити їй ногу.
Вона мало не влетіла у сіни.
Тато схвилювався: — Що там? Що трапилося?
— Та спіткнулася об черевики, — спокійно сказала вона, навіть не глянувши на брата.
— Зараз все приберу! — поспішно обіцяв він.
І ми зрозуміли — він її кохає.
Виключити її з нашого життя не виходило, як ні старались.
Одного разу, коли Ярина залишилась з нами без тата, після чергової нашої витівки вона тихо сказала:
— Ваша мама померла. Так, на жаль, буває. Вона дивиться на вас із неба. Гадаю, їй не подобається ваша поведінка. Вона розуміє, що це зі злості. Ви так її пам’ять бережете.
Ми завмерли.
— Дениске, Соломіє, ви ж гарні діти! Хіба так слід пам’ятати маму? Людина визначається вчинками! Невже ви завжди такі колючі, як їжачки?
Поступово ці розмови відбили в нас бажання паскудити.
Одного разу я допомогла їй розкласти продукти з магазину. Як же Ярина мене хвалила! Погладила по спині.
Так, руки не мамині… але все одно було приємно.
Дениско позаздрив. Теж вимиті горнятка на полиці розставив — і його похвалила.
А вечером ще й татові розповіла, як ми їй допомагали. Він був щасливий.
Її чужинність ще довго не давала нам розслабитися. Хотілось впустити її в серце, але щось заважало.
Не мама — і все!
Через рік ми вже забули, як жили без неї. А після однієї події й зовсім закохались у Ярину, як наш тато.
…У Дениска в сьомому класі було непросто. Його, тихого й замкнутого, чіпляв один хлопчина — Вітько Ковальчук. Такий самий на зріст, тільки нахабніший.
Його сім’я була повною, Вітько відчував захист батька. Той казав йому прямо: «Ти мужик, б’ї всіх, доки тебе не почали давити». Ось і вибрав Дениска за ціль.
Брат приходив додому й нічого мені не розповідав. Сподівався, що все самМи завжди будемо вдячні Ярині за те, що вона навчила нас любити, пробачати й бути родиною.
