Ну що, давайте випємо за іменинницю! Сорок пять баба знову в соку… хоча у нас це радше курага, але теж корисна для здоровя! голос Олексія аж дзвенів у маленькій залі кафе в самому центрі Черкас, перебиваючи навіть баян акордеоніста.
Гості, що сиділи за довгим столом, миттєво замовкли. Хтось захихикав нервово, хтось завис над тарілкою із вінегретом, відчайдушно шукаючи шматок маринованої цибулі. Ліда, що сиділа на чолі столу у темно-синій сукні, яку вибирала тижнями у «Будинку Моди», відчула, як щоки палають, а вени стали крижаними. Посмішка, приклеєна з початку вечора, перетворилась на ледве витриману гримасу.
Олексій, пишаючись дотепом, осушив чарку горілки і важкою, вогкою рукою обійняв дружину за плечі.
Чого ви такі невеселі? Лідуся моя з гумором вона зрозуміє! Еге ж, Ліда? хлопнув її по спині, ніби куму в лазні. Ще й господиня економна… Сукня ж цій скільки років? Три? А виглядає як нова!
Це була брехня. Сукню Ліда купила нещодавно і заплатила за неї ті кілька тисяч гривень, що відкладала за переклади у вільний час. Але сваритись зараз, коли поруч гості, колеги та рідня, значило зірвати свято. Вона обережно зняла руку чоловіка зі свого плеча, зробила ковток води. Десь внизу, біля діафрагми, збирався клубок холодного болю.
Колись вона віджартувалась би: мовляв, головне, щоб «ти, Олексію, не зацвів», але нині щось у ній зламалось.
Свято тяглось, Олексій пив, розвеселився, пробував запрошувати на танець колежанок дружини, гарячкував про політику й те, що «жінки все життя нам псують». Ліда приймала подарунки, кивала гостям, слідкувала, аби всім налили борщу, але робила це байдужо, як автомат. У голові її лунала порожнеча, в яку потонув чоловіків пяний голос.
Додому повернулися майже о півночі. Олексій навпомацки ледь стягнув черевики, розстебнув сорочку, зайняв спальню.
Ну, погуляли! буркнув, зазираючи в холодильник. Щось твій шеф дивний, дивився вовком на мене. Завидує, мабуть. Лідуся, принеси мінеральної, сушить!
Ліда стояла у передпокої, дивилася у дзеркало на своє обличчя очі вимазані розтеклою тушшю. Мовчки зняла туфлі й обережно поставила на полицю. Пройшла на кухню. Замість мінералки налила собі склянку води, неквапливо випила, втупившись у темряву за вікном, де гуркотів проспект. Дістала з шафи подушку й ковдру, застелила собі диван у вітальні.
Лідо! Води давай! розлягалося з-під дверей спальні.
Вимкнула світло, лягла під ковдру із головою. Ніч прийшла без сну, із розривом тиші, яка наглухо ізолювала її від звичних звуків і тривог. Жодної думки про помсту чи скандал. Лишилось усе так, як було: терпіння скінчилося.
Вранці не було знайомого дзижчання кавомолки. Зазвичай Ліда вставала раніше, варила Олексієві каву, вибирала йому сорочку, складала обід у контейнер. Сьогодні Олексія підняв будильник і різка тиша. У хаті не розходився запах омлету й кави.
Він потягнувся, почесав живіт, завалився на кухню. Ліда сиділа біля столу, повністю одягнена, читала планшет. Перед нею порожня чашка.
А сніданку нема? Я думав, будуть деруни, ж бо лишався картопля…
Вона не підвела очей. Перелистала сторінку, зробила ковток остиглого чаю й продовжила читати.
Ліда! З ким я розмовляю? вже роздратовано, з батоном в руці. Глуха ти стала?
Вона підвелась, мовчки взяла сумку, перевірила ключі, прямо рушила до дверей.
А сорочка? Моя синя не прасована!
Двері грюкнули. Олексій застиг посеред кухні в трусах із ковбасою та порожнім поглядом.
Та й хай з тобою, буркнув, ріжучи шмат прямо від батона. Напевно, образилась на жарт… До вечора відпустить.
Ввечері вдома темрява. Ліди нема. Зазвичай вона приходить раніше. Дзвонив не відповідає. Олексій розігрів учорашні вареники, подивився футбол, ліг спати: планував влаштувати розбірки, як повернеться.
Ліда прийшла, коли він уже спав, лягла на диван у вітальні. Вранці все повторилось: ні сніданку, ні слів. Вона мовчки вдяглась й пішла.
На третій день він вже не витримав.
Досить вже дуватися! гаркнув, побачивши її в коридорі з парасолькою. Ну, ляпнув, перебрав. Та хто такого не робив? Ну, вибач! Де мої чорні шкарпетки?!
Ліда глянула на нього холодно, ніби на цвіль на шпалерах. Мовчки взяла парасольку і вийшла.
За тиждень квартира змінилася. Одежа Олексія лежала на купі в кріслі, їжа в холодильнику зникла, залишились лише яйця, молоко, овочі але жодних голубців чи борщу. Посуд із раковини ніхто не прибирав хіба що свою тарілку і виделку Ліда мила й одразу прибирала до шафи. Гора його бруду зростала.
Суботою Олексій змінив тактику: купив торт із «Рошену», букет хризантем.
Ліда, ну годі дутись, поставив торт на стіл, біля якого вона сиділа за ноутбуком. Давай чайку.
Ліда підняла безбарвні очі, прибрала ноутбук, мовчки вийшла на балкон. Чути було воду у ванній.
Олексій жбурнув квіти у смітник.
Ну й чорт з тобою! Думаєш, я без тебе проживу? Жив же колись сам! Маніпулянтка…
Замовив піцу, відкрив пиво, увімкнув футбол на повну. Ліда вийшла у піжамі, з берушами у вухах, лягла у вітальні, а він для неї став уже й не повітрям.
Минув місяць. Олексій пройшов усі фази від люті до благань, потім байдуже ігнорування. Та ігнорувати того, хто тебе не бачить, це як кричати в порожнечу. Життя розсипалося: сорочки прасував сам, їжа на замовлення обійшлася дорожче й гірше, пил згущувався в кожному кутку.
А справжній кошмар настав у вівторок ввечері, коли він, нервовий після наганяю шефа, вирішив сплатити кредит за авто свою гордість, майже новий «Тойота Рав4», взятий у кредит два роки тому.
Недостатньо коштів, показав екран ПриватБанку.
Заморгав. Як так? Зарплата ж учора. У виписці тільки його переказ на спільний рахунок, а те, що Ліда завжди докидала на їжу, комунальні, кредит відсутнє. Його долі не вистачило на платіж: цього місяця довелося ще лагодити бампер та «завітати» з друзями пару разів, упевнений, що Ліда підстрахує.
Влетів у вітальню, де дружина читала книгу.
Це що?! гримнув телефоном. Чому нема грошей на кредит?!
Вона повільно опустила книгу.
Де твої гроші, Ліда? Чого не доклала?
Мовчання.
Вона дістала паперовий блокнот, швидко написала кілька рядків, підсунула йому.
*«Це не через жарт. Це через те, що ти мене не цінуєш. Давно. Квартира моя спадок від бабусі. Авто спільне, але кредит твій. Подаю на розлучення. Машину залишай, але пів виплаченого повернеш. Я переселяюсь на дачу до мами поки йтиме процес. У тебе тиждень, щоб знайти житло».*
Олексій відчув, як земля хитається під ногами. Квартира таки Лідина, таки ще з молодості… Він забув, звик вважати її своєю.
Яку дачу? Куди мені іти? Я ж на зарплаті, кредит ще, аліменти Вітьку… Я не потягну!
Вона ще раз написала у блокноті:
*«Ти дорослий чоловік, впораєшся. Сам казав, що я вже стара. Тепер знайдеш молодшу. Я хочу спокою».*
Да це був жарт! благав Олексій. Лідо, прости дурака. Он, стаю на коліна!
І справді, опустився й потягнувся до її руки Ліда відсахнулася. Пішла в спальню, почала пакувати валізу.
Тут його накрив холодний жах. Усвідомлення: він не про Ліду переймався а про власний комфорт. Хто готуватиме? Хто нагадуватиме про лікаря? Хто рятуватиме фінансові діри?
Двір не прийме, мати з пятьма котами й сварливим язиком це останній притулок, але й там його не чекають.
Він рвонув до спальні вона спокійно складала светри й штани у валізу.
Ліда, не йди… Давай поговоримо, до психолога підемо! Я змінюсь, обіцяю! Завтра ж не питиму!
Вона навіть не озирнулась. Замкнула валізу звук, гучний як постріл.
Лідо, залишся до ранку! Поговорімо!
Вперше за місяць Ліда глянула в очі: у погляді не злість, а жалість. Безкрайня, спокійна, як до хворого голуба.
Вона щось написала на телефоні, показала йому:
*«Близькі не принижують. Я терпіла 10 років. Думала, це характер. Виявилось розбещеність. Ти звик, що я завжди поруч. Помилився. Відійди». *
Вона рішуче пройшла з валізою до передпокою.
Машину не віддам! І грошей не поверну! закричав їй услід.
Вона спинилась, накинула пальто, обернулась і вперше за місяць прозвучав її голос, трохи хриплий, по-черкаськи мякий. У Олексія по спині побіг мороз:
Віддаси, Олексію. Через суд. І за адвоката теж сплатиш. Я вже за нього аванс внесла: саме з тієї премії, яку ти хотів спустити на нову вудку. Ключі віддаси в поштову скриньку до неділі.
Двері грюкнули, замок клацнув.
Олексій стояв у темряві коридору. Тиша тепер гучна, як валідол у серці. Чув, як гуде холодильник, капає кран, який обіцяв полагодити
Пішов на кухню, сів на Лідине місце. На столі лишилась та сама заява про розлучення. Печатка, підпис, дата все справжнє.
Телефон сповістив: «Нагадуємо: завтра списання за кредитом. Сума: »
Олексій схопився за голову. Вперші за свої пятдесят він заплакав не за Лідою, а з жалю до себе та страху перед власними помилками.
Три дні тягнулись туманом. Дружина заблокувала його, теща Ганна Петрівна сказала: «Сам собі винен, зятю. Ліду не чіпай тиск піднявся».
У четвер зібрав речі. Оказалось, все його майно ноутбук, костюм, кілька сорочок, вудка, набір гвинтів. Штори, серветки, тарілки, килимки все обирала Ліда. Квартира стала голою коробкою.
Знайшов альбом. Фото Скадовськ, 2012 рік: Ліда щаслива, обіймає чоловіка, він весело посміхається. Коли те кохання зникло? Коли вона стала не жінкою, а послугою?
Дурень старий, вголос промовив він сам собі.
В неділю виніс останню сумку, кинув ключі у скриньку. Обернувся у її вікнах темно.
Сів у машину. На картці лишилось сто гривень, бензину на нуль. Їхати нікуди, окрім маминої «хрущовки». Уявив, як мати зустріне його сваркою і бурчанням.
Вдарив кулаком по керму. Відкрив телефон у контактах не було жодного, кого б не соромився набрати.
Увімкнув аварійку й виїхав у ніч. Попереду довге життя в самотності, у складанні борщу й прасуванні сорочок. Але найгірше розуміння: він сам зруйнував єдиний у світі дім, де його любили за просто так.
А десь на веранді дачі під Смілою Ліда кутається в плед, гріє руки об чашку чаю з мятою. У душі порожньо, але спокійно. Суд, папери все попереду. Вона знала точно: впорається, бо найважче це жити поруч із тим, хто змушує тебе почуватися самотньою. У садку співав соловей, над полями ширився аромат бузку та свободи. Вперше за багато років цей запах не перебивала гіркота чоловікового перегару. Ліда вдихнула на повні груди і вперше за місяць щиро посміхнулась.
