Я поспішав додому. Сьогодні вранці я дізналася, що стану батьком. Вирішив зробити сюрприз своїй дружині. В моїх планах було приготування святкової вечері. Я зайшов до супермаркету, купив з її улюблені продукти та почав готувати.
Я був дуже щасливий, адже 3 роки ми намагалися зачати дитину. У нас нічого не вдавалося та ось нарешті доля дала нам шанс.
Я ще виявив бажання купити для дружини підвіску.
Коли Аліна повернулася додому, вигляд у неї був нездоровий. Дружина сказала, що погано себе почуває та пішла до ліжка і лягла. Я запитав чи потрібно викликати швидку допомогу, Аліна сказала, що не потрібно. Цього вечора дружина нічого не їла. Потім Аліні стало краще.
Час до пологів минув швидко. Ось ми уже і в пологовому відділенні чекаємо на народження дитини. Очікування було дуже довгим, здавалося що прийшло уже декілька годин.
Нарешті вийшла медсестра та сказала що у нас народилася донечка, додала, що завідувач відділення чекає мене у себе в кабінеті. Я почав дуже сильно хвилюватися. Мені нічого не залишалося, як піти за нею. Лікар сказав, що пологи пройшли добре, проте з донечкою є одна проблема: права ручка донечки погано зрослась і потрібна дорога операція, яку роблять тільки за кордоном.
Завідувач відділенням додав, що Аліна написала відмову від донечки. Це мене дуже сильно здивувало. Чому вона це зробила? Що в неї було в голові, коли вона підписувати документ? Я зайшов в палату до Аліни, вона була в дуже пригніченому стані. Я став вимовляти Аліну відмовитись від того, що вона зробила. Донечка ні в чому не винна. Та все ще можна виправити.
Потім прийшли батьки та стали наполягати, щоб я зробив те ж саме, що і Аліна, мовляв, у нас ще будуть інші діти. Я не міг повірити що це мої родичі та що вони таке говорять.
Мовчки вийшов з лікарні та зібрав усі речі Аліни. Змінив замки у дверях, щоб вона не могла потрапити в мою квартиру. Купив усе необхідне для моєї донечки, зайшов до магазин одягу та з допомогою працівників купив одяг для моєї принцеси.
Коли вже можна було, я забрав Надійку додому. На роботі попросив відпустку, потім оформив декрет на себе. Згодом я став шукати інформацію яким чином можна допомогти моїй донечці. Як і казав завідувач відділення, таку операцію роблять тільки за кордоном.
У моєму під’їзді всі сусіди один одного знають та про нашу ситуацію уже гудів цілий під’їзд. Якось нас з Надійкою побачила наша сусідка та сказала, що є одна знахарка в селі, яка може нам допомогти. Я можу привести Надійку до неї.
Та знахарка завжди говорить правду, якщо вона не зможе допомогти, то відразу так і скаже. Я вирішив, що втрачати нам нічого, тож ми поїхали до знахарки.
Це виявилась доволі молода жінка. На щастя, вона сказала, що може нам допомогти, проте нам потрібно деякий час пожити у неї. Я погодився відразу, бо був готовий на все, тільки б допомогти Надійці. Вже через пів року з ручкою Надійки все було добре.
Захарку звали Тамара і вона мені дуже сподобалась. Вона старша за мене на сім років. Я не хотів більше розлучатися з цією жінкою. Про це я і сказав прямо. Я теж сподобалося Тамарі, вона дуже полюбила Надійку. Ми почали зустрічатися та згодом одружились.
Через декілька років з того самого пологового я зустрічав Тамару з донечкою. За іронією долі якраз проходила повз нас Аліна та побачила, що наша донечка здорова та щаслива.
