Моя бабуся все життя збирала речі. В її полицях лежало чимало одягу, але вона його не одягала. В баби завжди було декілька речей, які вона носила постійно. У її шафі зберігалося чимало верхнього одягу та взуття. Чого там тільки не було: і пальто, і шуба, і новенькі шкіряні чоботи. Але бабуся не одягала те все. Вона вважала, що для гарного одягу обов’язково потрібен привід.
У неї завжди було багато посуду. В серванті стояли тарілки, розмальовані яскравими квітами, чашки дивних форм. У кухні на полицях лежали новенькі каструлі та сковорідки, і навіть два чайники.
Але баба весь час користувалися своїми пригорілими, старенькими каструлями та мала одну сковорідку на все. Про чайник та накип у ньому, який назбирався роками, я взагалі мовчу.
На сімдесятиріччя ми подарували їй новеньку постіль та скатертину, вона гарно подякувала та знову поставила все в шафу. Ми щоразу привозили їй якісь речі: то нову красиву хустину, то теплий светр, то взуття. Але баба вперто переконувала нас, що тримає це все на особливі події.
А три роки тому її не стало. Ми з мамою залишилися сам на сам з горою одягу, посудом та іншими побутовими речами. Довго те все перебирали…
Абсолютно всі речі були новими, нам було дуже шкода викидати їх. Посуд ми вирішили залишити собі. Дещо подарували рідним, ті неабияк зраділи.
З іншими речами вже й не знаю, що робити. Люди звикли відкладати все до кращих часів. Тільки виникає питання: “А коли ж вони настануть, ті кращі часи?” Моя баба у всьому собі відмовляла. Вона любила красивий одяг, але так і жодного разу не вдягала багатьох речей. Мала безліч посуду, але все чекала того самого дня. І не дочекалася. Відтоді я вирішила жити по-іншому.
Я наважилася викинути половину старого одягу. Свої нові речі поставила наперед. Викинула плащ, якому вже було десять років. Хоч він і був моїм улюбленим. Я вирішила користуватися всім, що купляю, одразу. Все-таки це дуже важливо жити зараз, не чекати кращих часів, насолоджуватися життям у моменті. Звісно, не кожен може ходити по ресторанах, але кожен може випити улюблену каву з нової чашки.
Хотілося б, щоб і моя мама зробила те саме, що я. Скільки з нас в метушні забувають просто жити та насолоджуватися життям. Все відкладають, збирають, чогось чекають… Думаю, ця звичка передалася нам від наших бабусь та дідусів. Вони так жили все своє життя, того вчили й нас. Я дуже щаслива, що вирішила жити по-новому. Жити зараз, а очікувати. Адже ніколи не знаєш, коли настане кінець, тож нема часу щось відкладати.
