Моя дочка останнім часом геть знахабніла. Певно забула, що я господарка в домі й від чоловіка мені дістався будинок і все майно. Моя Лідія вже давно поводить себе так, наче вона всьому голова, а я ніхто.
Нещодавно привела чоловіка й вони заявили, що продають будинок, бо йому запропонували роботу в столиці, то вимушені переїхати й придбати там квартиру.
Я сказала, що нехай їдуть хоч в Америку. Я собі чудово у свої 65 років і без них впораюсь. Однак, вони мені заявили, що хочуть продати будинок, бо за яким ще коштом вони одразу придбають будинок. Після цих слів в мене аж тиск піднявся. Коли спитала, а мені куди, то відповіли — у будинок похилих людей, де мені буде весело й круто серед однолітків.
Як же добре вони придумали? Мене позбутись, грошей від будинку отримати й жити на широку ногу. Але я їм спутала всі карти. Нікуди я переїжджати не збираюсь, а будинок продавати тим паче. Я розумію, що вони чекають вже моєї смерті, але поки — я жива! Я маю право жити у власному будинку й ніхто мене звідси не прожене.
Мій любий зять дуже розізлився, коли почув негативну відповідь на своє питання. Останнім часом я навіть боюся знаходитись з ними під одним дахом. Щоб уберегти себе, пішла до нотаріуса й оформила заповіт, у якому вказано, що якщо зі мною щось станеться, то все моє майно віддаю сільській раді. Ось так!
Коли це повідомила їм обом, то вони були шоковані. Сказали, що я здуріла. Почали пакувати валізи й виїжджати з мого будинку. А я і радів від цього. Я вже й так зрозуміла, що дочки в мене немає. Невдячною була від народження, такої й залишиться до скону. Коли розповіла про це сусідці Марійці, вона мені сказала:
“Правильно вчинила. Давно свою дочку треба було поставити на місце. Вона й чоловіком крутить як хоче, й привикла все чинити на свій лад. А ти не зважай. На старі роки маєш право жити, як ти хочеш, а не там, де тобі вказали!”
