Моя донька ніколи нікому не уступає місце в громадському транспорті. Для мене це дуже дивно, адже я завжди ділюсь сидячим місцем чи то з старенькими людьми, чи з молодими мамочками з дітьми.
Олеся зовсім не така. Ніяк не збагну чому вона навіть оком не моргне, коли біля неї стоїть хтось старший. Доньку ж не у лісі виховували, її виховувала я.
Я з дитинства намагалася виховати хорошу людину з своєї дитини, та мабуть щось пішло не так.
От вчора мені урвався терпець, коли ми поверталися додому разом на приміській маршрутці. Тоді я й запитала у своєї Олесі, чи був-ва їй не соромно, що я стою, а вона сидить, та й над нею ще двоє пенсіонерів стоїть.
І знаєте, що мені відповіла донька?! Що їй зовсім не соромно.
Виявляється таку свою позицію вона може пояснити. З нею було два випадки, коли вона уступала сидяче місце.
Перший випадок був зимою, коли над нею стояла молода дівчина з великим животом. Олеся подумала, що це вагітна жінка, яка от-от народить і запросила дівчину присісти на її місце, а та й не відмовилася.
Через годину вони зустрілися в кафе, де ця ж дівчина їла дуже багато і ще більше випивала алкогольних напоїв.
Другий випадок був такий, що донька уступила місце бабусі. А та бабуся потім по базарі бігала, наче молода. При тому, що моя дитина їхала в маршрутці з накладеною шиною на нозі. Тобто цій жінці не було соромно, що їй уступила місце людина з перев’язаною ногою.
З того самого моменту моя Олеся більше не уступає нікому місце в громадському транспорті і їй абсолютно байдуже що про неї подумають.
Можливо в її позиції і є доля правди, але мені було б соромно. Навіть не знаю чи переконувати доньку в її хибності думок, чи не варто.
