Помітила за власною донькою таку особливість: вона не вступає місце в транспорті нікому. Я не розуміла цього, бо ж як їй не соромно за таку поведінку. Я її виховувала так, що треба вступати старшим місце та вагітним жінкам. Єдині, кому вона поступається місцем – це люди з явними травмами ніг. Все
Одного разу я не витримала та запитала в доньки:
– Любо, тобі не соромно, коли ти не ступаєш іншим місце? Я ж тебе не так виховувала!
Люба глянула на мене та сказала, що їй ні каплі не соромно. А потім розповіла чому.
Виявилось в її житті було два випадки, які змінили її ставлення до цієї справи.
Перший стався тоді, коли вона зламала ногу та ходила на костилях. Вона ступила місце бабусі в маршрутці. Тут, здавалося б, бабця мала б відмовитись, подякувати та посадити назад Любу. Але не все так йде, як би хотілось в цьому житті і як би мало бути.
Бабця не те що сіла та не подякувала, вона ще й почала штовхати Любу, щоб та по-швидше встала, коли донька підіймалась і могла запросто впасти і ще більше собі нашкодити.
– Чого так довго? Старшим треба хутко місце вступати! – почала лаятись стара. За Любу тоді заступились люди в маршрутці, але все таки неприємний осад залишився.
Друга ж ситуація полягала в тому, що Люба знову вступила місце в маршрутці, але цього разу вже старенькому дідусеві. Так він її облапав та назвав п0вією. Тому Люба більше нікому, крім людей з явиними проблемами з ногами чи хребтом, чисто принципово не вступає місце.
Я вислухала все, що розповіла Люба та була нажаханою, що їй насправді довелось пережити. Це ж як так можна було вчинити? Тепер я розумію свою доньку. І більше не дорікаю їй за те, що вона не поступається нікому місцем.
