Наша донька соромилася нашого сільського походження й не запросила нас на своє весілля
Вона ніколи не хотіла зізнатися, що ми з села. Навіть у найщасливіший день свого життя вона залишила нас за порогом.
Ми з чоловіком завжди жили просто, але гідно. Наша хата, город, корови, клопоти усе це мало лише одну мету: виростити єдину доньку гарною людиною. Для неї ми готові були на все. Найкраще їсти? Їй. Нові черевики? Звісно. Пальто, щоб не гірше за міських? Так. Ми віддавали останнє, лише б вона мала те, чого ми колись не мали. Вона виросла гарною, розумною. Відмінниця, мріяла про місто. А ми лише раділи: наша Софійка матиме іншу долю.
Завдяки старим звязкам чоловік влаштував її до престижного університету у Києві. Безплатно. Ми пишалися, ніби це наша власна перемога. Підтримували її, як могли і словом, і гривнями. Кожні її канікули були святом. Ми слухали її розповіді, як казки: про офісну роботу, про залицяльника з доброї родини Андрія, сина бізнесмена. Вона сяяла, коли розповідала про нього. А ми думали лише про одне: швидше б уже весілля
Але роки минали, а офіційної пропозиції все не було. Одного разу чоловік не витримав: «Запроси Андрія в гості, хоч познайомимось!» Вона вагалася, казала робота. Раз, другий. Підозра росла. Щось було не так. Тоді ми наважилися: поїдемо самі. Адресу знайшли в старих паперах. Купили подарунки, вдягли найкраще й вирушили.
Будинок був розкішний. Камінь, скло, охорона. Ласкавий чоловік провів нас усередину. Розкіш, як у кіно. Ми стояли, не знаючи, куди дивитися, поки нас не запросили у вітальню. І тоді я побачила. На столі велике весільне фото в рамці. У білій сукні, з букетом наша Софійка. Чоловік закостенів, наче став із каменю. А я відчула, як під ногами розступається земля.
До речі, чому вас не було на весіллі? раптом спитав Андрі
