Я виріс у звичайній сім’ї, батьки мої за своє життя великих статків не заробили, жили, як то кажуть, одним днем. Єдине, що у них було, це пристойна квартира, яка дісталася татові, бо він працював при якомусь заводі. Вони з мамою все життя в ній прожили.
Є у них ще невеличка дача в селі. Дача належить мамі. Поки мої батьки працювали, то навіть не мали часу туди їздити. Цей будиночок дуже занепав, обріс цвіллю. Дача потребувала капітального ремонту. Але батьки не мали на це часу. Бо обоє працювали на роботі. А нещодавно тато вийшов на пенсію і взявся за цю дачу. Має намір привести її якнайшвидше до ладу. Мріє проводити більше часу на свіжому повітрі, хоче викопати ставок поблизу й розводити рибу.
Я ніколи не мав планів на батьківське житло, хоча вони завжди мені казали, що їхня квартира дістанеться мені. Мовляв, а кому ж ще, я їхній єдиний син. Але в моєї дружини зовсім інші погляди.
З Юліаною я познайомився в університеті ще на першому курсі. Ми вчилися в одній групі. Якось відразу відчули симпатію одне до одного й зійшлися. Так зародилися наші стосунки, які вже дуже скоро переросли у весілля й вагітність Юліани.
Я з раннього віку працював й заробляв на себе гроші. Крім того, мав якісь заощадження. Ми почали винаймати однокімнатну квартиру неподалік свого університетського корпусу й жили вже як справжня сім’я. Там і донечкам наша народилася.
Юліана чудово ладнала з моїми батьками, ми періодично бачилися на вихідних, навіть їздили разом відпочивати в гори. Але після народження Зої, дружина все частіше стала порушувати питання того, скільки ми ще будемо тіснитися по орендованому житлі. Я запропонував їй те, що пропонували мені мої батьки — переїхати жити до них. Квартира хоч і не надто велика, але місця усім мало б ще вистачити. Але Юліана навідріз відмовилася від такого варіанту, бо молода сім’я має жити незалежно від батьків, окремо від усіх. А ще дружину не влаштовувало те, що батьківська квартира знаходиться на околиці міста, далеко від центру. Тоді я запитав її:
— Добре, що ти пропонуєш?
— Пропоную, щоб твої батьки продали цю квартиру і подарували нам іншу. Але я мрію жити не тут, може десь у столиці. І я хочу цього вже. Я хочу переїхати звідси.
— А де мої батьки будуть жити?
— На дачі.
— Але ж ти була там. Там немає абсолютно нічого. Там сиро, брудно й некомфортно. Там ще не один місяць треба, щоб все привести до ладу.
— Ну ось, нехай туди переїжджають й наводять лад, в чому проблема? Ти їхній єдиний син, вони б могли вже й самі зрозуміти, що тобі треба допомогти з житлом.
— А ти у своїх батьків єдина донька. То чому ти вважаєш, що це моїх батьків треба переселити в село, щоб ти собі квартиру купила, так ще й в столиці?
— Так ти не будеш про це говорити з ними?
— Ні.
— То що будемо робити? І далі з дитиною будемо жити в цій норі?
— Будемо працювати й збиратимемо на свою квартиру. Поки що не в столиці, але зате буде своя. Думаю, мої батьки нам допоможуть з грошима.
Мене відверто роздратувала ця розмова з Юліаною. Квартира в столиці? Вона вважає, що батьки нам зобов’язані до кінця життя оплачувати всі забаганки? Мені було б соромно взагалі до них прийти з такою темою. Мої батьки все життя сумлінно працювали день в день. Зараз я хочу, щоб вони пожили трохи в спокої й комфорті, так, як хочуть. Рано чи пізно ця квартира й так буде моєю. Може через рік, а може через 10.
Мені цікаво, як би її батьки відреагували, якби я сказав: “Давайте ви свою квартиру продасте, гроші віддасте нам, а самі переїдете жити в якусь халупу. Бо я вже, негайно хочу квартиру в Нью-Йорку.” Ну це ж смішно… Думаю, їхнім зятем я б більше не був.
