Десять років минуло відтоді, як Катерина покинула свого чоловіка Остапа та двох маленьких доньок, бо відмовилася стати його доглядальницею після того, як він опинився прикутим до інвалідного візка. Тепер вона повернулася до їхнього спільного дому й попросила фінансової допомоги. Після того як другий чоловік залишив її і вона опинилася на межі повного фінансового краху, вона з’явилася на порозі — змінена роками тягаря й виснаження. Остап, який самотужки виростив Ярину та Соломію, неохоче впустив її всередину, хоча в повітрі висів тягар нерозв’язаної напруги, а дівчата, яким тоді було тринадцять і десять років, стояли біля батька холодні й мовчазні.
Вечеря була подана, але перетворилася на незручне випробування, сповнене вимушених розмов і гіркої правди про життя, яке Катерина залишила позаду. Дівчата, які добре знали свій щоденний побут з Остапом, відповідали на її спроби порозумітися чемною, але обережною дистанцією. Катерина сиділа в домі, збудованому на спогадах, частиною яких вона ніколи не була. Становище було очевидним: вона — чужа людина, що намагається знайти собі місце в родині, яка вже давно навчилася жити без неї.
Після вечері Остап дістав стару, пошарпану, обклеєну скотчем книжку казок під назвою «Пригоди маленької лисички». Це була не просто дитяча книжка: її береги були заповнені його рукописними нотатками про найважливіші моменти життя дівчат, їхні досягнення та труднощі — про всі ті роки, коли Катерини не було поруч. Він змусив її прочитати книжку донькам, примушуючи її зіткнутися зі справжньою вагою щоденного життя та емоційним тягарем дитинства, від якого вона сама колись відмовилася.
Коли Катерина читала, її голос тремтів, а дівчата уважно стежили за жінкою, яку досі знали лише зі старих фотографій. Ця мить розчулила їх до сліз, а розмова, що відбулася потому, дозволила їм поставити болючі запитання й змусити матір зустрітися з правдою без жодних виправдань за свій відхід. Катерина мусила прийняти гірку реальність своїх минулих рішень, більше не ховаючись за виправданнями. Вона визнала, що не була поруч на їхніх днях народження, не ділила з ними їхніх страхів, переживань і моментів дорослішання.
Насамкінець Остап дав Катерині достатньо гривень, щоб вона могла стати на ноги, але чітко показав: це не знак прощення й не спроба стерти минуле. Він віддав їй книжку, щоб вона нарешті завершила історію, яку сама ж покинула на середині, і навчив доньок, що співчуття важливе, але воно не означає потреби заперечувати минулий біль. Коли Катерина вийшла, родина перегорнула нову сторінку свого життя, залишивши стару болючу історію позаду й почавши творити зовсім нову оповідь.
