Після майже тридцяти років спільного життя з моїм чоловіком ми р0злyчuлucя. Оскільки двокімнатна квартира, в якій ми проживали, належала мені, я вирішила її продати та придбати однокімнатну. Так склалося, що моїй доньці також не пощастило з чоловіком, тож після p0злyчeння вона з сином вирішила повернутися жити до мене. Оскільки однокімнатної квартири однозначно замало для життя утрьох, я вирішила, що найкраще буде, якщо дочка поживе в селі біля моєї матері. Тим паче для онука було б набагато краще жити в будинку. Цей дім мої батьки побудували власними силами. У дочки моєї є автомобіль, тож їй не було б важко добиратися щоденно з села до міста на роботу. Та і їхати всього якихось п’ятнадцять хвилин.
Дочка нібито погодилася жити в бабусі. Тож я зателефонувала своїй мамі та попросила, щоб донька з онуком певний час пожили з нею. Адже і моїй мамі буде допомога збоку, і онуку буде де побігати. Але мама була проти такого рішення. Її відмови я аж ніяк не очікувала. Я ж не запропонувала поселити в той дім чужих людей. Спершу не могла зрозуміти справжньої причини такої поведінки.
І тільки пізніше я зрозуміла, в чім річ. Вона вже два місяці живе там з іншим чоловіком. Нібито, з її слів, це давній знайомий, який також вже давно жив сам. Діти його порозходилися. Мені незрозуміло одне – як мама могла на старість таке утнути. Замість допомогти онучці та правнуку, вона влаштовує особисте життя. Мати вже сама немолода, для чого їй зайві клопоти та цей чоловік. Я була дуже обурена на неї. Виходить, чужий чоловік їй куди важливіший, аніж рідні. Нащо матері взагалі той чоловік.
Так вона ще й вирішила з ним розписатися. От тільки навіщо? Не вірю, що мама могла так вчинити з нами. Виходить, як тільки вони розпишуться, він також може претендувати на будинок у селі. Я так і сказала мамі, що вона впустила у свій дім зовсім чужу людину. Як тільки я приїхала до неї, вона навіть не впустила мене на поріг. А потім почала звинувачувати мене в тому, нібито я думаю лише про себе. Матір прогнала мене та сказала більше ніколи не приїжджати, бо я псую її життя. Моєму здивуванню не було меж, я розвернулася та поїхала додому. Вирішила подати до суду, адже по праву мені також належить частка батьківського дому. А той чоловік нам ніхто. Це ж у голові не вкладається! Моя дочка з онуком платитимуть гроші за житло, в той час, як в домі моєї матері житиме зовсім чужий чоловік. Я їй ніколи цього не пробачу. Їй-богу, зовсім на старість з розуму зійшла!
