Так ось, після закінчення школи я вступила до ветеринарної академії. Саме цю професію я обрала для себе ще із раннього дитинства, коли моя бабуся розповіла мені історію, яка трапилася зі мною, коли я була ще зовсім немовлям.
Вчилася я дуже старанно, адже моєю основною метою було саме рятувати життя бідолашних тварин і за жодних умов і ні в якому разі не причинити їх шкоди, болю чи страждань.
Інша моя сторона – це те, що уже більше шести років я є ще й волонтером. Я намагаюся з усіх сил прилаштувати бездомних тваринок, в основному це котики і собачки. Це ж так добре, коли кожне Боже створіння має свій дім.
Вся ця любов до тварин у мене зародилася після того, як бабуся мені розповіла про один інцидент.
Моя мама завжди любила випити, і жила у якогось чоловіка, можливо він і був моїм батьком у сусідньому селі. Втекла від пильного ока бабусі, а бабуся про мене і не знала, доки їй не зателефонували із лікарні.
У віці чотирьох місяців, мене мама викинула на вулицю. Зимою і у лютий мороз. Уявляєте?
Бо її супутник запропонував їй поїхати в столицю на заробітки, а я була лишня. То ж свою домівку він зачинив, а мам положила мене, замотану у теплу ковдру на купу снігу, позаду криниці.
Знайшли мене через два дні і то випадково. Сусід Петро не міг знайти свою собаку – алабая Джессі. А вона всі ці дні лежала, скрутившись калачиком біля мене. Гріла, щоб я не замерзла.
Ця неземна тварина із величезним серцем навіть не їла і не ходила в туалет, ні на мить мене не покидала.
Добре, що сусід Петро кинувся на її пошуки і так знайшов нас обох.
Саме тому я й обрала для себе професію ветеринара і волонтера.
А з вами траплялися схожі історії?
