Моя мати тяжко хворіє, і я не відчуваю до цього жодних емоцій. Вона заслужила це.
У нашому під’їзді мешкає літня жінка на ім’я Марія Петрівна. Вона завжди була доброю сусідкою, яка готова допомогти і словом, і ділом. Коли моя мати захворіла, Марія Петрівна часто приходила до нас, доглядала за нею, поки я була на роботі або займалася дітьми. Її турбота допомогла мамі видужати.
Але незабаром і сама Марія Петрівна серйозно захворіла. Її стан погіршився настільки, що довелося класти її до лікарні. До цього моменту я думала, що вона самотня — що в неї немає ні дітей, ні родичів. Виявилося ж, що у неї велика родина: син, який обіймає високу посаду у великій компанії, дочка — успішна бізнесвумен, кілька онуків. Всі вони живуть у достатку, але за всі роки нашого сусідства я ні разу не бачила, щоб хтось із них навідав Марію Петрівну.
Коли вона потрапила до лікарні, її дочка з’явилася, щоб зібрати необхідні речі. Я зустріла її у під’їзді та запропонувала допомогу, розповіла про свій досвід догляду за хворими. Але її відповідь мене вразила:
— Це мене не стосується. Я принесла те, що сказав лікар, більше нічого не треба. Нехай скаже дякую, що взагалі приїхала.
Я оніміла від такої байдужості. Як можна так ставитися до власної матері? Принести речі за списком і піти, навіть не показавши жалю.
Щодня після роботи я навідувала Марію Петрівну в лікарні, розповідала їй новини, намагалася підбадьорити. А потім поверталася додому і не могла перестати думати про її доньку, про її холодність.
Моя мати, дізнавшись про це, сказала:
— Ти не знаєш, які у них були стосунки в родині. Можливо, не просто так діти від неї відвернулися.
— Але це ж її мати, як би там не було.
— Якби всі думали, як ти, світ був би набагато кращим.
Ці слова змусили мене замислитися. Справді, ми ніколи не знаємо всієї правди про чужі родини, про те, які там були образи та рани. Але як би там не було — я не можу зрозуміти такої байдужості до людини, яка дала тобі життя.
