Ой, слухай, хочу тобі розповісти одну історію, що мене досі тривожить, як згадую… Це про Оксану. Уяви собі: вона дізнається у дорослому віці вже! що виросла у прийомній сімї. Їй здавалося, це якийсь сон, який-от-от розвіється Але про все поговорити, перепитати вже не було в кого. Мого діда Петра та бабцю Марію буквально не стало майже один за одним. Першим тато, Петро Іванович, ліг у ліжко і вже не підвівся, а потім і мама відпустила цей світ.
Я добре памятаю, як Оксана той вечір сиділа біля маминої постелі, тримаючи її холодну, безсилу руку. Мати вже майже не говорила, але тут відкрила очі і тихо сказала:
Оксаночко, доню Ми з татом так і не зважились тобі розповісти правду Я язика не могла приставити Ми тебе знайшли, розумієш? У лісі, ти плакала, вся загублена Думали, що почнуть шукати, звернулись навіть до міліції. Але ніхто так і не шукав. Може, щось трапилося, навіть не знаю Ну, і нам дозволили тебе удочерити
В шафі, де мої документи, там у конверті все складене. Листи, записки почитай Прости нас, доню і затихла, прикривши очі.
Мамо, не треба… Оксана притиснула мамину руку до щоки, мамочко моя… Я тебе люблю, не уявляю життя без тебе.
Але дива не трапилося. Через кілька днів не стало й мами.
І наче б то краще було б нічого тієї ночі не розповідати Оксані. Вона чоловікові і дітям про мамині слова так і не сказала. Наче забула, просто відтиснула цей біль десь глибоко. Діти страшенно любили бабусю з дідом, і Оксана не хотіла збурювати родину тією правдою. Кому воно треба?
Але одного разу, ніби за чийсь небачений поштовх, відкрила вона ту саму теку, що мама згадала. Газетна вирізка, запити, відповіді і вона почала читати без упину. Розумієш, які вони були добрі її батьки
Оксану, таку маленьку, десь півтора року, знайшли у лісі під Полтавою. Петро й Марія вже були під пятдесят. Дітей не мали. А тут дівчинка, уся в сльозах, тягне до них ручки.
Сільський дільничий тільки плечима знизав ніхто не заявляв про зникнення дитини. І так Оксана стала їхньою дитиною. Але мама ще довго розшукувала її справжню родину. Схоже, вже більше для себе щоб впевнитися: ніхто не зявиться і не забере її донечку.
Закрила Оксана теку і сховала подалі. Навіщо ворушити минуле?
Тиждень потому Оксану викликають у відділ кадрів:
Оксано Петрівно, вами цікавляться з попереднього місця роботи…
Поруч сиділа жінка, років сорок, трохи старша за Оксану.
Доброго дня, я Надія, нам дуже треба поговорити. Про листування Іваненко Марії Семенівни. Це ж ваша мама?
Ви ж казали це про роботу, вже сердито обурилась кадровичка.
Давайте вийдемо, кивнула Оксана. Вийшли, залишивши здивовану кадровичку.
Вибачте, історія дивна, але я обіцяла… розгублено почала Надія. Десь три роки тому я зустріла свою першу вчительку у Пилипенках, у сільській школі. Вона вже старенька, самотня. Попросила мене зайти чаю випити, допомогти з одним проханням. Каже дочка у неї пропала, ще зовсім маленькою. І вона листувалася з вашою мамою…
Вибачте, мама померла, я цим питанням не займаюся, сухо відказала Оксана, і відвернулася.
Я все розумію, просто Віра Василівна, вчителька ця, зараз дуже хвора. У неї рак, кажуть дні лічені. Вона так мріє знайти свою доньку Дала навіть мені пасмо волосся експертизу зробити. Уявляєте?
Оксана вже хотіла піти, але щось спинило:
Вона дійсно тяжко хвора?
Надія кивнула. Оксана погодилась взяти пакет із пасмом волосся та домовилась про дзвінок.
Минув тиждень, і вони вже разом їхали в лікарню у Київській області до Віри Василівни. Зайшли у палату старенька вчителька вдивлялася в обличчя гостей:
Ой, Надю, це ти? Дякую, сонечко, трохи ніяковіючи, вона усміхнулась і запитально подивилась на Оксану.
Віро Василівно, я знайшла її. Це Оксана. Вона сама хотіла приїхати, і подала конверт.
Що це? Навіть в окулярах не розберу, сліпуваті очі благально дивились.
Це результат експертизи, Надя витягла з конверта листок, тут зазначено: ви мама і дочка.
Обличчя Віри Василівни змінилося, засяяло. Вона не стримала сліз радості:
Дівчаточка мої, дякую вам Родненька Яке щастя. Жива, гарна, така схожа на мене в молодості Родная моя, донечка моя Все життя прокидалася у ночі, здавалось, ти плачеш, кличеш мене
Нема мені пробачення.
Ти жива. Тепер я можу спокійно піти.
Надія з Оксаною пішли з палати. Вчителька тихо задрімала зовсім не мала вже сил.
Дякую, Оксана Тепер вона щаслива, прошепотіла Надія.
Через кілька днів Віри Василівни не стало.
Оксана розірвала всі документи з тієї маминої теки. Вона не хотіла, щоби хтось дізнався цю правду, яка нікому вже була не потрібна.
Бо іншої мами у неї ніколи і не було.
А Віра Василівна? То, може, свята неправда Чи правильно Оксана вчинила? Для себе вона вирішила так було найліпше.
Хоч кожен із нас відповідає перед Богом за все, що зробив у цьому житті.
