«Невістка навіть не приховує, що ненавидить мене»: вона подзвонила мені й звинуватила, ніби я намагаюся зруйнувати їхній шлюб з Олегом
Я, Надія Василівна, звичайна жінка шістдесяти років, мати єдиного сина. Усе життя я присвятила йому, ростила сама, після того як чоловік пішов, коли Олегові було лише два роки. Працювала медичною сестрою в поліклініці, тягла нічні зміни, аби в сина було все — і чиста сорочка, і зошити до школи, і гаряча вечеря.
Син виріс доброю людиною, чутливою, вихованою. Я ним пишаюся. Але тепер мені здається, що він усе це розтратив заради жінки, яка не лише не поважає мене, а й навіть не соромиться відкрито виявляти свою ненависть. Його дружина — Мар’яна.
З першого погляду вона здалася мені… занадто. Занадто голосною, занадто пихатою, занадто різкою. Коли Олег уперше привів її знайомитися, я відчула щось недобре — у її погляді, у манері триматися. Великі темні очі дивилися на мене з викликом, а обличчя не виражало й натяку на ввічливість. Тоді я подумала: це упередження. Олег закоханий, отже, я маю хоча б спробувати її прийняти.
Ми пішли в кав’ярню, щоб познайомитися ближче. І вже тоді я зрозуміла: з нею буде важко. Вона без сорому нарікала на офіціанта, вимагала замінити десерт, бо той був «недостатньо фотогенічним», як вона висловилася. Говорила крізь зуби, ніби всі навколо — її служки. А як вона була одягнена… коротенький комбінезон, який відкривав усе, що можна, і глибокий виріз. І це — на зустріч із майбутньою свекрухою. Я ледве стрималася, щоб не попросити Олега вийти поговорити.
Я спишила це на нерви, на хвилювання. Та невже. З роками стало лише гірше. Після весілля Олег почав рідко дзвонити. Я намагалася не нав’язуватися, але сумувала. Через місяць не витримала — подзвонила сама. А в трубці — холод. Іншого разу, коли він дзвонив мені, я чітко чула голос Мар’яни на фоні: «Поклади трубку, годі вже з нею балакати». Вона не шепотіла, вона говорила це голосно, навмисно.
Я не хотіла влаштовувати сцен, але одного разу спитала Олега — що відбувається? Він зітхнув і розповів. Виявляється, у Мар’яни непроста минувшина. У юності в неї був роман, вагітність, зрада… Вона втратила дитину. Після цього лікувалася у психологів. Він запевняє мене, що зараз у неї все добре, просто вона трохи мнітна. А я відчуваю — це не мнительность. Це ворожість. Відкрита, зла.
Через кілька днів після тієї розмови Мар’яна сама мені подзвонила. Кричала. Звинувачувала мене в усьому, що можна. Казала, що я навмисно налаштовую сина проти неї, що хочу зруйнувати їхню сім’ю, що лізу в їхнє життя. Я була в шоці. Я?! Я, яка все життя присвятила синові, виростила його сама, тепер — чудовисько?
Олег, як завжди, не заступився. Не сказав і слова. Лише повторив те, що каже постійно: «Мамо, я дорослий, тепер у мене своя сім’я». А я хто? Я більше ніхто? Жінка, що народила і виростила — тепер не має права навіть на просту розмову?
Живуть вони у її квартирі. Трьохкімнатна, з новим ремонтом. Мар’яна хвалилася, що це її заслуга, вона сама її купила. Я, звісно, розумію, що житло — це вагомий аргумент. Але чи варто через квадратні метри відрізати сина від матері?
Я нічого не вимагаю. Не прошу грошей, не лізу в гості. Я лише хотіла залишитися частиною його життя. Дізнатися, як у нього справи, приїхати в гості, обійняти. Хіба це злочин?
Іноді мені здається, що Мар’яна просто ревнує. Не до Олега. До мого впливу. Хоча який там вплив — від нього лишилися лише спогади. Він розмовляє з нею на всіх тонах, а зі мною — офіційно й стримано. Ніби я чужа.
Але я все ще надіюся. Надіюся, що він прозріє, зрозуміє, що так не можна — викреслювати матір із життя лише тому, що так сказала дружина. Надіюся, що у них буде міцний шлюб, що вони зрозуміють: любов до матері — це не зрада дружині.
Я виконала свою роль. Я народила, виростила, поставила на ноги. А тепер — відпускаю. Але все ж чекаю. Що він згадає. Подзвонить. Обійме. Не тому, що повинен. А тому, що любить.
