Так сталося, що мій єдиний син поїхав в чужу країну заробити грошей до народження свого сина і трагічно загинув. Наше горе не можна було описати словами, а скільки сліз було пролито.
Єдине, що мені гріло душу – це те, що невістка була вагітна. Отже слід мого сина на цій землі залишиться.
Через кілька місяців у мене народився онук. Ми наче трохи і почали відходити та повертатися до життя. Невістка була з дитячого будинку – то ж і жила зі мною.
Онук підростав та тішив нас. Але от з невісткою ми постійно сварилися. Мішала я їй у власній квартирі. Вона мене постійно кудись намагалася прогнати.
Коли онуку виповнилося чотири роки – я запропонувала Оксані шукати роботу. На мою пенсію і допомогу від держави – довго не проживеш.
Вона спочатку обурювалася, а потім зрозуміла що таки потрібно. Вийшла на роботу. Але от онука почала налаштовувати проти мене. Я терпіла, довго терпіла. А потім зірвалася і попередила невістку, що виставлю її на вулицю.
Це ж якою безсоромною потрібно бути, щоб жити в чужому домі та намагатися встановлювати свої правила. Вона навчила мого рідного онука мене обзивати, казати, що я стара та що від мене неприємний запах.
А коли я щось говорю до онука – він починає… плюватися! На мої запитання – “Хто тебе такого навчив?”, – відповідь – “Мама порадила так робити”.
Дурдом якийсь. Я їх обох люблю, годую, а у них таке ставлення. Ну добре, дитина ж то мала і мало що розуміє, але ж Оксана доросла жінка, мала б уже хоч трохи розуму мати.
Прогнати їх мені совість не дозволяє, це ж рідна кровинка мого покійного єдиного сина, але ж і таку наглість я терпіти вже просто не можу.
Як їм пояснити, що я в жодному разі не бажаю їх зла чи чогось лихого – я не знаю. Оксана мене просто не чує та ігнорує. А я її люблю, як рідну доньку. У мене крім Оксани і онука більше нікого нема.
Та й у Оксани батьків нема, то могла б мене як не любити, то хоча б трішки поважати.
