Справжнє кохання не знає перешкод. У наш час приказка про те, що з милим рай і в сараї втрачає свою актуальність й дівчата хочуть бачити поряд із собою заможних та реалізованих чоловіків. Проте все ж таки ще можна зустріти тих рідкісних екземплярів закоханих, які дійсно ставлять на перше місце свої почуття, а не фінансову сторону стосунків.
Принаймні одну парочку я знаю особисто. Моя однокласниця Кіра була по вуха закохана в Артура, хлопця з паралельного класу. Він користувався популярністю серед дівчат й взагалі не звертав уваги не бідолашку дівчину. Доля їй усміхнулася, коли ми готувалися до випускного. Дівчина, з якою Артур мав танцювати вальс напередодні зламала ногу, оскільки Кіра відвідувала танцювальний гурток й могла швидко підлаштовуватися її попросили виручити хлопця, інакше він взагалі не танцюватиме. Це був її шанс й подруга його не проґавила.
Світанок Артур та Кіра зустрічали, як парочка, а попереду на них чекали довгі роки випробувань та розлуки. Почну з того, що вступили вони у Виші в різних містах. Тож змушені були зустрічатися на відстані. Артур приїжджав до дівчини на вихідних, якщо випадала така можливість.
Після закінчення університету вони нарешті з’їхалися, але жити разом не могли, тому що не мали на це грошей. Кіра орендувала кімнатку у квартирі, де проживала з господаркою, а та категорично забороняла, щоб у її квартиру приходив Артур. Хлопець жив зі своїми друзями й також не міг забрати до себе Кіри.
Декілька місяців вони страшенно економили на всьому, ходили на побачення у парк, мерзли на березі річки, милувалися зоряним небом, обмінювалися листівками, намальованими власноруч й навіть писали один одному любовні листи. Це було так мило й по-дитячому. Ось воно справжнє світле почуття кохання. Лише коли Артур зумів влаштуватися на іншу роботу, а Кіра отримала підвищення – вони нарешті орендували квартиру й стали жити разом.
Я інколи навідуюся до них в гості. У друзів нічого немає. Квартира старенька, потребує капітального ремонту. Район не з найкращих. У дивані, на якому вони сплять повилазили пружини, на кухні бігають таргани, у ванній страшно глянути на плитку та стіни, але усе це зникає враз, коли я дивлюся на двох закоханих людей, які по-справжньому насолоджується тим, що мають та вміють казати «спасибі».
Це така рідкість – зберегти перше кохання, зазвичай воно закінчується трагічно. Хочеться вірити, що пара Артура та Кіри збереже свої світлі почуття та пронесе їх крізь усе життя. А чи пам’ятаєте ви своє перше кохання?
