Оля завмерла, почув хати свікрухи. Пальці самі розкрились, і піднос із дуже гучним лускотом впав на підлогу веранди. Усі боки покрилися уламками скла.
Юрко та Наталія Петрівна різко обернулись. На обличчі свікрухи переляк одразу змінився на удавану турботу.
— Дитинко! — скрикнула вона, підскакуючи. — Ти порізалась? Дай допоможу!
— Не підходьте до мене, — Оля витягнула вперед руку. — Я все чула.
Вона перевела палаючий погляд на чоловіка. Юрко сидів, згорбившись, з опущеною головою, нервово перебираючи скатертину.
— Юрко, — голос Олі дзвенів від напруги. — Тобі є що сказати?
— Олю, ти не так зрозуміла! — затарторила Наталія Петрівна. — Ми просто міркували…
— Я не з вами розмовляю, — різко перебила її Оля. — Юрко?
Зависло важке мовчання.
— Сину, — знову почала Наталія Петрівна, підходя до Юрка і кладучи йому руку на плече. — Ти ж не залишиш матір?
Юрко повільно підняв голову. Його погляд зустрівся з очима Олі — у них читалися біль і глибокий сором.
— Мамо, — його голос звучав тихо, але твердо. — Я люблю тебе. Ти моя мати, і я завжди буду про тебе піклуватися.
Наталія Петрівна тріумфально усміхнулась, кинувши переможний погляд на невістку. Але Юрко підвівся і продовжив:
— Але Олю я люблю більше. І я не зроблю нічого, що зашкодить їй.
Посмішка зникла з обличчя Наталії Петрівни.
— Що ти кажеш, сину? — прошепотіла вона.
— Я кажу, що тобі варто зібрати речі та поїхати, — рішуче сказав Юрко. — І не повертатися, поки не вибачишся перед Олею і не зрозумієш, що немає нічого важливішого за родину, яку я створив.
— Родину?! — очі Наталії Петрівни розширилися від люті. — А я тоді хто? Я, яка тебе народила й виростила!
— Мамо, — похитав головою Юрко. — Ти намагалася змусити мене обдурити власну дружину й забрати в неї дім. І це не перший раз, коли ти мною маніпулюєш.
— Це вона тебе змінила! — закричала Наталія Петрівна, показуючи на Олю. — Відвернула сина від матері! Хай тобі буде клято!
— Годі, — підвищив голос Юрко, і свікруха стихла. — Я більше не буду це слухати. Або вибачаєшся, або їдеш зараз.
Її губи тремтіли.
— Її обираєш? — прошепотіла вона. — Мене на вулицю виганяєш?
— У тебе є свій дім, мамо, — втомлено сказав Юрко. — І я далі буду тобі допомагати, як і раніше. Але тут твоя присутність недоречна.
Зірвавшись на схлип, свікруха метнулася у дім, і незабаром почувся стук дверей. Оля та Юрко залишилися самі на веранді серед уламків.
— Пробач мене, — прошепотів Юрко, роблячи крок до дружини. — Я не мав мовчати. Не мав її взагалі слухати.
— Чому ти мені не розповів? — тихо запитала Оля. — Ти ж ходив сам не свій.
— Вона просила, щоб я поговорив із тобою про продаж будинку, — зізнався Юрко. — Казала, що самотня, що для нас двох дім завеликий. Я не знав, як почати цю розмову. А потім вона приїхала і почала тиснути, що якщо ти не погодишся, треба діОля притулилась до Юрка, і вони стояли так, слухаючи, як у дворі заспокоюються останні відлуння цього бурхливого дня.
