У свої 35 років я зрозуміла одну доволі мудру річ. Не розумію, чому ця думка не прийшла до мене раніше. Кожна людина – керівник своєї долі. І в будь-який момент життя вона може змінити все з ніг на голову заради свого щастя. І ніхто не може зробити це замість неї.
Як тільки людина перестає страждати і починає жити в своє задоволення, все стає набагато яскравішим. І це істина. По-іншому просто не буває.
Розповім вам історію про одну мою подружку. Звуть її Маргарита і вона має двійко діток, хлопчика і дівчинку.
Зі своїм чоловіком, батьком дітей, вона розлучилась близько року тому. Причиною стали його часті вип ивання алk oголю, агp есія. Тому я тільки підтримувала її ініціативу розриву. Але ось її спосіб життя я не стану виправдовувати. Живе в маленькій кімнаті в гуртожитку. Самі розумієте, які там умови. І це поволокти в таке двох малих діток.
Її образа на чоловіка породила гордість, через яку вона не стала подавати на аліменти. І кому від того гірше стало? Грошей немає, поки сидить в декреті, то живе лише на дитячі виплати. Пощастило, що хоча б мінімально допомагає мама, та вона вже на пенсії і сама ледве зводить кінці з кінцями, тому зрозуміло, що якихось шалених коштів від неї чекати не варто.
Матір жаліє Риту і вже багато разів кликала жити додому, та вона знову ж таки занадто горда, щоб повертатися в батьківський дім.
Я такої поведінки взагалі не розумію. Якщо не шкода себе, то можна хоча б подумати про дітей, які живуть в жахливих умовах. Тим більше, можливість жити нормально є.
Діти часто хворіють, не ходять в садочок, тому Рита навіть на підробіток не може піти. А коли вона вийде з декрету, то думаю, все буде ще гірше. Адже освіти у неї нема. На яку роботу вона піде і за що житиме без виплати дитячих? Звичайно, на роботу прибиральниці вона іти не горить бажанням.
От якби мала голову на плечах, то б давно отримувала аліменти і жила як у Бога за пазухою. Я не раз намагалась донести до неї, що так вчиняти просто тупо. Та вона і чути мене не хоче. Тому я перестала битися горохом об стінку і почала вмовляти її переїхати до матері. Вона б їй і з дітьми допомагала, і була б можливість піти десь підзаробити. Та Маргарита знову ж таки відмахнулась і продовжила гнути свою лінію.
Ця ситуація, чесно кажучи, мене вже просто дратує, адже я бачу, що це не життя, а мука. І подруга при кожній зустрічі ниє, як їй важко. Так візьми себе в руки, зміни своє життя. Чи хто має замість тебе будувати твоє щастя? Нікому просто так з неба нічого не падає.
