Ви знаєте, що таке роками жити в чужій хаті, з кожним днем чекаючи, коли господар скаже: «Виїжджайте»? Ми з чоловіком, Ярославом, орендуємо вже сім років. За ці роки нас не раз виганяли — то сину господарів знадобилася квартира, то сусіди зробили життя неможливим, то без попередження підняли плату. А ми все це час не наважувалися завести дитину — бо як виховувати маля у таких умовах?
Ми б і раді жити з батьками — моїми чи його. Але їхні хати замалі, і допомогти вони нам не можуть. Ми з Ярославом давно закінчили університети, одружилися ще студентами і мріяли, що будемо молодими батьками, близькими до своїх дітей. А тепер я навіть не впевнена, чи хочу цього. Що, як дитина виросте і стане для нас чужою, як і вся ця молодь з їхніми дивакуватими поглядами?
Ми обидва працюємо, економимо, жодних кафе чи відпусток. Всі гроші — на мрію про власне житло. Але сума все одно непідйомна. А тут ще у батька Ярослава серйозні проблеми з серцем. Він ще не старий, але здоров’я підвело, і мій чоловік із власної кишені оплачує його лікування. Звісно, це б’є по нашому бюджету, але що поробиш — родина ж.
І ось моя мати, Оксана Миколаївна, раптом оголосила: отримала спадщину від тітки і хоче нам допомогти, щоб ми нарешті купили хоча б маленьку «однушку». Ми аж закричали від щастя! Одразу почали шукати варіанти, спочатку через ріелтора, потім самі.
Але то були пересолені ціни, то зруйновані хати без вікон, то комірчину видавали за «затишне гніздечко». Але ми вірили, шукали, не досипали. Все заради власного даху.
А потім Ярослав поїхав до батьків… Повернувся мовчазний, похмурий. Ввечері сів навпроти мене і сказав, що батькові потрібна операція. Шанси невеликі, але вони є. І що він хоче віддати мамині гроші на його лікування. «Життя важливіше за квартиру, — сказав він. — Ми ще заробимо. А тато… у нього може не бути часу».
Він говорив з болем, зі щирістю. Я мовчала. Потім намагалася пояснити: це не наші гроші. Мама ще не передала їх нам. Вона хотіла допомогти нам, а не його батькові. Так, його хвороба — це страшно. Але як я можу взяти чужий подарунок і перенаправити його?
Після цієї розмови Ярослав подивився на мене, наче я йому чужа. Назвав егоїсткою. Сказав, що якби на місці його батька був мій, я б не вагалася. Ми досі спілкуємося, але тепер — холодно, наче сусіди. І я вже не впевнена, чи потрібна нам ця квартира, якщо житимемо в ній, як чужі.
Коли мама дізналася про намір Ярослава, вона різко відмовилася переказувати гроші заздалегідь. Сказала, що віддасть їх тільки в день підписання договору — коли буде точно зрозуміло, що кошти підуть на квартиру.
Я її розумію. Це її гроші. Вона хотіла допомогти нам, а не його сім’ї. Але мені все одно боляче. Бо я не хочу втрачати чоловіка. Я просто хотіла дім. Наше гніздо. Для нас двох. А отримала — недовіру, образи й холод.
Оточення розділилося на два табори. Його друзі — на його боці. Мої — на моєму. А я просто хочу жити в мирі, кохати й бути коханою. Але це, схоже, більша розкіш, ніж зібрані на іпотеку гроші.
Як гадаєте, хто з нас правий?
